Дві культури - Олександр Боргардт
Художнє враження цих рядків є дешеватим та поверховим: сама благісна природа протестує проти думок “ізмєнніка царю”. І в останьому поема не піднімається над отими “одамі” на честь “подвигів” російських царів, котрі створювали придворні поети ХVІІІ ст., М. Ломоносов або І. Дмітрієв. А в ХХ ст. скажімо, — Дємьян Бєдний. Традиційний для російської поезії холуйський жанр; тут не зробити поетичних відкрить, не знайти откровень…
Поема задано представляє історію в кривому люстрі: задавленням чергового бунту, тому не треба дивуватися й приміткам до неї: “Чечель отчаянно защищал Батурин против войск князя Меньшикова”. Ще б… Після взяття Батурина в ньому три дні палали пожежі та йшла різанина. Поки все населення міста біля 30 тисяч людей не було вимордоване російською солдатнею, армією одвічних вбивців та мародерів.
Скалічені ними трупи людей вони прив’язували до дощок та деревин та пускали вниз течією Сейму, щоб і в Чернигові і нижче люди знали, що до України пожалували “старшіє братья”. Отже… Доблесні солдати Петра ретельно виправдовували своє українське прізвисько “кацап”, що — коли ви пам’ятаєте, з тюрк–ських мов перекладається як “горлоріз”, “живодер” або “кат”. Щоправда, самі про себе ці люди іншої думки. Як пише нам один з “властітєлєй умов”:
Весь русский народ закричал бы "не надо" при виде первого же насилия, первой грубости ино–крещеному, ино–верному.
[В. В. Розанов, Религия, философия, культура, Москва, 19926 с.298]Досі — щось не кричав; принаймні — ніхто й ніде не чув. Тоді, як бачите, теж чомусь не закричав. Втім, тут мовиться про “іновєрних”, а то були все таки єдиновірці, так що… Поготів, так само було вимордовано іще пів України.
По поверненні з Міхайловского Пушкін задумав був написати історію України, уже склав план на неї та навіть написав вступ. Важко сказати, що б із цього вийшло. Радше — черговий пшик, на кшталт його історії Петра, або історії Пугачовського бунту, але примітки до “Полтави”, — щодо цього не надихають. Читаємо: “Филипп Орлик, генеральный писарь, наперсник Мазепы, после смерти в 1710 сего последнего получил от Карла ХІІ пустой титул Малороссийского гетмана. Впоследствии принял магометанскую веру и умер в Бендерах около 1736 года”.
Гвадалквівір поета знову шумить та біжить, як ніколи не біг та не шумів раніше. І знову — в найбільш невідповідному місці.
Тут, що ні слово, то перлина. “Гетман”, це — гетьман, державна посада, на яку обирають, а Карл ХІІ (чи будь–хто інший) не є на це уповноважений. Тим більше, що Україна йому, так само, як і Петрові І, — ніколи не належала. Пушкін явно не розуміє цього всього, хоч як же елементарного. В Бендерах помер 1710 Іван Мазепа, а Пилип Орлик помер 1747 року в Тесалоніках (тоді — теж Туреччина). Магометанської віри — ніби теж не приймав. Принаймні у присвячених йому джерелах про це не пригадується. Бачите, яке нагромадження помилок всього у кількох рядках.
Орлик… Його одисея не була легкою та простою, і в Бендерах він, загалом, не провів і двох років.
Після невдалого походу 1711 року в Україну, коли йому разом із Костем Гордієнком мало не поталанило звільнити її до кінця, він від’їздить з частиною вірних Україні козаків до Швеції, де живе спочатку (1713) в Крістіанстаді, а потім в Стокгольмі. Після того, як шальна куля під Фредеріксгалленом 1718 обірвала життя великого воїна Карла ХІІ, Орлик не покладає більше надій на Швецію та переїздить до Німеччини, до Бреслау.
Тим часом царські шпигуни, котрі діяли тоді в Європі не менш нахабно, ніж пізніше їх кагебістські нащадки за Сталіна та Хрущова, — захоплюють в Гамбурзі небіжа Мазепи, Андрія Войнаровського. Брат російського посла у Відні Ягужінского намагається збройною силою захопити та вивезти з Бреслау до Росії родину Орлика, але терпить провал тільки завдяки холодній крові останнього.
Німеччина перестає бути надійним місцем екзилю, та вся родина перебирається десь далі, до Франції, а ще пізніше — до Туреччини. Тут найспокійніше, найпритульніше, сюди російські шпигуни й носа сунути не наважаться: турки — нарід серйозний. Як там що не так — враз на палю посадять…
Ця людина, про яку так мимохідь та знехтувально відгукнувся Пушкін, була не тільки великим політиком, але й енциклопедично освіченим інтелектуалом, автором першої в світі конституції (другою була Американська, третьою — Польська). Крім рідної мови він знав російську, польську, німецьку, французьку, шведську, турецьку, латину та греку. Чи знав Пушкін хоч половину? — сумнівно. Принаймні, улюблений ним
Петр І, невігласний та недоумкуватий, не міг грамотно говорити чи писати, — навіть власною рідною, російською.
Орлик був письменником, публіцистом та поетом, та хто знає, якби йому була забезпечена така ж постійна реклама як Пушкіну, — може бути, що він був відомий в світі не менше. А радше — що й більше.
Син Пилипа Орлика, Григорій, залишився у Франції, де згодом став графом, маршалом Франції та членом королівської ради. Він був убитий підчас бою під Мінденом, на війні з Прусією, та на честь цього героя Франції названий, кажуть, аеропорт Орлі під Парижем. Його бурхливе життя надихнуло Миколу Лазорського, який присвятив йому свій третій історичний роман “Патріот” (1969).
