Дві культури - Олександр Боргардт

Таким чином, у співставленні Пушкіна та Шевченка, — віддамо переваги останньому: в російській літературі подібної постаті просто не було. Хоч у чомусь співрозмірної до нього. На це можна заперечити, що в Росії були й інші поети. Так — були; але треба пам’ятати, що й із сотні балалайок не зробити одної доброї бандури. Крім того, були поети й в Україні, та як би й не в більшій кількості. А може — й кращі.

Дозволимо тут собі замовити ще одне слівце за темного та невігласного Шевченка, котрого саме з цього боку часто обговорюють в російській літературі. Неписьменний, мовляв, селянин. Якого ми тут — тільки подумати! — наважилися порівняти до блискучого у всіх відношеннях Пушкіна.

Зазначимо те, що відмічають зрідка: неспіврозмірні освітні цензи обох поетів. Пушкін, квітнучи в садах ліцею, кінчав його так–сяк, не блистаючи успіхами в науках, примітний лише легендою про те, що “старік Дєржавін нас замєтіл і в гроб сходя благословіл”. Як не помиляюся, хтось із російських патріотичних художників увічнив це на полотні: старий Дєржавін, неспішно сходячи до гробу, — мимохідь благословляє юного та розкуйовдженого Пушкіна.

В Росії буває нещастивість самого різного роду. Поетові Гаврілє Дєржавіну (1743–1816), останньому нащадку старого тюркського роду Багримів, — не поталанило саме з гробом. Мало того, що він благословив Пушкіна саме в процесі сходження до такого, але й від нього самого полишився у пам’яті російських читачів чи не єдиний рядок, що став прислів’ям: “Где стол был явств — там гроб стоит”. Щоправда, полюбляв таки цей невеселий предмет наш придворний трубадур, бо в якійсь там черговій пишній оді на честь “подвигів” катькиного громили Суворова, — писав:

У другому рядку малася на увазі, очевидно, ота різанина мирного населення Варшави, яку учинив Суворов заради научки “бунтовщіков полячішек”.

Разом із поетичним берлом наслідував гроби й наш поет. Він щиро погрожує ним усім, “кто нє с намі”, закінчуючи наймарніший зі своїх віршів, “Клеветникам России”, рядками:

Ні, ти ба який кровожерний! — як то кажуть, — “давно морду нє білі”…

Воістину, таке буває тільки в Росії…

У примітках (А. С. Пушкин, Собрание сочинений в 10 томах, Москва, 1976, т.2) нам люб’язно пояснюють, що тут “витии” — не поети, як звичайно, а…“депутати французской палаты и французские журналисты”.

Отже, чергове нехлюйство, — до чого тут “витии”? Вони ж, всього й тільки, насмілились когось там критикувати за надмір вже криваве придушення польского повстання, — за це всім їм: гроби, гроби… Про свого М. Кутузова пише: “В твоём гробу восторг живёт”! — дещо дивний поетичний образ. Про Суворова: “Восстав из гроба своего, Суворов видит плен Варшавы”.

Таке -теж дещо дивне, але як ми пригадаємо, що його Російська імперія й насправді була гробом для народів,їх мов і культур, гробом ідей та надій, то пристрасть до такого невеселого предмету можна буде вважати й природньою.

Воістину, таке буває тільки в Росії…

Але, чим же він був, отой уславлений сад ліцею? За нашими мірками, це всього тільки середній учбовий заклад, призначений для випуску початкуючих чиновників державної служби, не “тітулярних совєтніков”, ясна річ, а вже так би мовити — оперативної категорії. Одне слово — такий собі технікум для підготовки чиновників.

На відміну від Пушкіна, булий кріпак (!) Т. Шевченко — закінчив із відзнакою імператорскую Академию Художеств, учбовий заклад вже без сумніву, типу вищої школи.

Якби не виссане з пальця “дєло” Кирило–Методієвського братства, — Шевченко мав би право на оплачене державою закордонне стажування, як один із кращих випускників Академії. Втім, однак, уже по поверненні зі заслання, Т. Шевченко отримує звання академіка “за искусство и познания в гравировальном искусстве”, що й підтверджується дипломом N 578 від 1 жовтня 1860, за підписом Президента Академии Художеств та печаткою.

“За іскусство… в іскусствє” — звучить трохи кострубато, але — що ви хочете, це ж всього тільки Росія. І — “вєлікій русскій язик”, ні багатством ні випрацьованістю з молодих років не відзначений. Недарма ж вони й до сього дня тягнуть під себе все, що десь погано лежить, аж до “бріфінгов” та “маркетінгов”. Тому завжди були дещо смішні постійні невдоволення та претензії А. С. Пушкіна, який вважав, що держава російська недооцінює його таланти. Дійсно, його направили до Воронцова дрібним чиновником з особливих доручень, але він дуже хутко довів, що нездібний навіть на це. Якось такось, абияк, виконував він і свою двірську посаду камер-юнкера (вона полягала на тому, щоб слушного часу бути присутнім на належному місці в мундирі), постійно ображаючись її незначністю. Він забував при цьому, що на більше й претендувати не міг, бо придворні посади роздавалися не якось там, а виключно за родовитістю.

На відміну від інших російських письменників та поетів, наприклад Лєскова чи Буніна, котрі жваво цікавились Україною та навіть визнавали, що дечим зобов’язані їй як письменники, — Пушкін був до неї радше байдужий.

Він провів в Україні загалом років чотири, але помітних слідів в його творчості це не полишило. Його єдина “українська” поема, це “Полтава”, але й вона пов’язана не стільки з Україною, скільки з його улюбленцем, Петром І: “Сильные меры, принятые Петром, с обыкновенной его быстротой и энергией, удержали Украину в повиновении”. В цих словах — єдино, й лежить ключ до поеми. Йому, Петрові вона присвячена, а не якійсь там Україні, або — поготів, жалюгідному зраднику Мазепі, проти чорної зради якого піднімається