Дві культури - Олександр Боргардт

Варто відмітити, що в цьому своєму барвистому описі, спостережливий Федір Михайлович робить наголос на двох грунтівних рисах особистості “нєістового Віссаріона” — нестриманому тяжінню утримуватись тільки й єдино чужим коштом, та сварливій бабській лайливості, за яку — безумовно, він і отримав своє прізвисько “нєістового”. Цілком очевидне, що коли ц е є “вєлікій крітік” (всіх розкритикував), а цей суб’єкт вважався та вважається там, у них, великим критиком, — то так само великим критиком можна вважати й будь–яку бешкетну бабу з їхньої комунальної кухні. Їхньої тому, що як комунізм — ще не цілком російська вигадка, то комуналка, то вже відкриття суто російське, в інших країнах поки невідоме.

Отже… таке “вєлічіє”, господа — створювати зовсім неважко; та чи — бува, не таке воно все, ваше російське “вєлічіє”, шановні “вєлікоросси”?

Віддамо належне Достоєвскому, списаний ним з Бєлінского портрет, вражає, хоч оригінал, без жодного сумніву (а так буває завжди), — був іще мерзенніший.

Щоб запобігти дорікань у несправедливості, процитуємо людину, якій однаково далекі обидва, Бєлінскій та Шевченко. Ось, що пише Станіслав Мацкевич в своїй добрій монографії про Достоєвского. Він наводить, не без деякої розгубленості, наступну розповідь Панаєва, котру ми вимушені дати у перекладі з польської:

Одного разу у вівторок я зайшов о 9 вечора до професора Комарова. Це був його приймальний день.

— Хто у вас? — запитав я льокая.

— Тільки господін Бєлінскій.

Я увійшов до кабінету хазяїна. На столі горіла лампа. На канапці лежав Бєлінскій та читав Revue todependante, хазяїн дому сидів сумний та дивився у вікно, хоч там було темно і неможливо чогось розгледіти. Стояла мертва тиша.

— Що це означає? — спитав я.

Почувши мій голос, Бєлінскій повернувся.

— Ох, нарешті! Ви, непереносні люди, завжди спізнюєтесь. Ви питаєте, чому я так лежу. Але, заради Бога, він мені так остогид (тут Бєлінскій вказав пальцем на Комарова), що я змушений був прохати його заспокоїтись. Він хотів читати мені вголос Revue Independante, хоч я і сам умію читати, сів біля мене та дивився мені в очі, чого я не виношу. Мені прийшлося попрохати його, щоб він дивився у вікно.

Нагадаємо, що все це відбувається не в домі Бєлінского, а в домі проф. Комарова. Зауважимо, що прямого погляду в очі не виносять, як правило, мавпи. Думається, що нахабного та неокресаного суб’єкта в іншій країні в інтелігентних домах просто не приймали б, але — що ви хочете. Це ж всього тільки Росія… Але від цього “властітєля русскіх умов” повернемося знову до Пушкіна.

Пушкін писав: “шуміт, бєжіт Гвадалквівір…”, але ця ріка шумить та біжить хібащо там, на самому верху, на Сьера де Сегура, звідки вона зтікає. Там, де він це мав на увазі, поміж Кордобою та Севільєю, ця ріка розливається як ставки, за виразом Луїса де Гонгора. Але, це не з його вини, тому що цар, до якого він був щиро прив’язаний, не випустив його з російського задуп’я на простори Європи; а його піддані — надали йому це право.

Він, Пушкін, щоправда, вже знав, що дон Жуани існують у Франції, принаймні — в Португалії, але не в Еспанії, та назвав його дон Гуан. Таке — трохи тепліше, але все одно не те, бо іспанське j вимовляється саме й тільки як російське “х”.

В ювілейній статті Алехо Карпентьєр пише не стільки про Пушкіна — визнаного поета, скільки як про критика та теоретика літератури:

Але ми менше знаємо Пушкіна, — критика, теоретика літератури, людину всеосяжної культури, досконалого знавця словесності, який живучи здаля від головних європейських вогнищ культури, міг судити про все, що там говорилося та писалося.

Це є незаперечна заслуга, але — як би це сказати, — дещо сумнівна. Пояснимо на прикладі. Це — як совєцький (або — російський) героїзм, котрий приходиться являти комусь виправляючи те, що мимохідь накоїв своїм сукинсинством хтось інший. “Героїзм”, якого в нормальній країні н е має бути взагалі.

На жаль, це було долею не одного Пушкіна; це буде, поки буде Росія.

Впіймаємо на слові й Карпентьєра — “міг судити про все, що там го ворилося й писалося”. Не тільки міг судити, але й судив. Часом — і вельми необгрунтовано, поверхово. Він не визнавав значення Стендаля та Бальзака, кращих — безумовно, французьких письменників свого часу (ми тепер вже зповна можемо оцінити їх значення!), віддаваючи перевагу різній дрібноті третього гатунку. Отже, критик він був не такий вже й справедливий.

Порівнюючи його до Шевченка, ми можемо робити це далеко не за всіма параметрами. Обидва вони у вирішальний спосіб вплинули на поезію та літературу своїх народів, як і на їх ментальность, але поміж ними неподільно панує та сама визначальна різниця між російською та українською культурою, з причини якої “не зійтись їм ніколи”. Тому що Пушкін був кріпосником до тої ж міри, до якої Шевченко був вільною людиною; хоч кріпосник і народився вільним, а співець свободи — рабом.

Обидва вони випробували свої сили в усіх жанрах літератури, хоча Шевченко вільно писав двома мовами. В цьому рівного йому в Росії не було, такі з’являться набагато пізніше (В. Набоков, Й. Бродскій). Він був іще видатним художником свого часу та цей бік його творчості іще чекає на свою справжню оцінку. Незважаючи на те, що він закінчив російську Академию Художеств, він став, значною мірою, попередником імпресіонізму. Розуміння історії Шевченком — є непорівняно більш зріле та сучасне, ніж у Пушкіна.

Крім того, у Шевченка є іронія, про це варто пригадати ще раз; те що є загалом чуже літературі російській; не тільки тоді,