Дві культури - Олександр Боргардт

Бо ж, чи не придумали вони заздалегідь для свого рабства зручний евфемізм — “крєпостноє право”; чітко знаючи, що це — звичайнісіньке рабство.

Подібно й сьогодні — уникають писати про недавнє минуле, виводити його на чисту воду. Письменник Лєонід Лєонов навіть сказав із цього приводу в часи перебудови: “Надо мєньшє заніматься стріптізом, ми совєршалі ошібкі, но раді будущєго всєго чєловєчєства”, — щось таке, цитується за пам’ятью. От вам і ще одна вселеньська місія, хіба не так? Та теж, зверніть уваги, явний розрахунок на те, що з часом все забудеться, а вони стануть як янголи чистими — так і бери живими на небо.

Отак воно й виходить, що коли країною біснувалися салтичіхі — поштивий Карамзін пускав стисло відмірену сльзинку над долею “Бедной Лизы”. По дорозі відзначимо, що хоч і був колись у Росії Александр Радіщєв, але не було вже подібних йому в літературі ХІХ ст. Не було й такої книги, як ”Хатинка дядечка Тома” відомої Гаріет Бічер–Стов (1811–1896) та з таким же розголосом. А раби ж були навіть не чорні, свої; тільки що французької мови не знали.

Взагалі, якщо рух аболіціоністів призвів до відміни рабства у Бразилії та США, то в Росії — європейській фортеці рабства — його практично не було. Тут слід розуміти правильно. Він, як рух — був відсутній, хоч окремі аболіціоністи — безперечно були. Цілком в дусі Росії, знову ж зверніть уваги: так, щоб і не можна було заперечити існуванню аболіціоністів, але — щоб і руху, як такого — не було. Як сьогодні з отою “дємократієй в Россіі”: демократи є, та неабиякі, а от, — демократичного руху — немає. Тобто знову: “і капітал пріобрєтєн, і нєвінность соблюдєна”… Отак треба працювати, достойні панове…

Але — що ж Шевченко? Він, за життя був широко відомий у слов’янських країнах, а через якийсь десяток років по смерті — і в останній в Європі.

Однак, численні достоїнства Шевченка, як його поетичний геній, так і геніальні історичні та політичні прозріння, а найменше природно, іронія, — так і не були ніколи належно оцінені російською критикою. Візьмемо того, хто вважається за її корифея — Віссаріона Белінского. Бо не забудемо геніального провидіння

Н. А. Нєкрасова, про те, що через сто років (тобто якраз за епохи “развітого соціалізма”) російський нарід понесе з базару не “Тарзана” Едгарда Бероуза або “Анжеліку” подружжя Голон, ні, — а саме його: “Бєлінского і Гоголя с базара понєсєт…”

Що ж, почитаємо його самого — “нєістового Віссаріона”. Ось, наприклад, із листа В. Бєлінского до Аннєнкова:

Ох, эти мне хохлы! Либеральничают во имя галушек и вареников со свиным салом! И вот теперь писать ничего нельзя, все марают. А с другой стороны, как и жаловаться на Правительство? Какое же правительство позволит печатно проповедовать отторжение от него области… Наводил я справки о Шевченко и убедился окончательно, что вне религии вера есть никуда не годная вещь. Вы помните, что верующий друг мой говорил мне, что он верит, что Шевченко — человек достойный и прекрасный. Вера делает чудеса, творит людей из ослов и дубин, стало быть, она может из Шевченко сделать, пожалуй, мученика свободы. Но здравый смысл в Шевченке должен видеть осла, дурака и пошлеца, а сверх того, горького пьяницу, любителя горилки по патриотизму хахлацкому. Этот хохлацкий радикал написал два пасквиля. Читая один пасквиль, Государь хохотал, и, вероятно, дело тем и кончилось бы, и дурак не пострадал бы за то, только, что он глуп. Но когда Государь прочел другой пасквиль, то пришел в великий гнев. Я не читал этих пасквилей, и никто из моих знакомых не читал. Шевченко послали на Кавказ за эту литературу солдатом. Мне не жаль его: будь я его судьей, я сделал бы не меньше. Я питаю личную вражду к такого рода либералам. Это — враги всякого успеха. Своими дерзкими глупостями они раздражают правительство, делают его подозрительным, готовым видеть бунт там, где нет ровно ничего, и вызывают меры крутые и гибельные для литературы и просвещения.

Зауважимо, ми не випадково навели аж так довге посилання на В. Белінского. Воно стисло та яскраво показує нам духовну несумісність російського та українського. Демонструє протистояння, яке не припускає можливості жодних компромісів.

Зворушливе тут, насмперед те, що він “нє чітал етіх пасквілєй” (і ніхто з його знайомих — теж не читав), але —на основі цього він зрівнює Шевченка з землею, не полищаючи каменю на камені.

Гнів же “нєістового Віссаріона” викликала та обставина, що ніби внаслідок історії з Шевченком була загострена цензура та заборонені до перекладу якісь там французькі оповіданнячка. Він, мабуть, розраховував через них просвітити російський нарід та зважив втрату цієї писанини, як великий збиток для російської культури. А радше — був особисто в них зацікавлений. Матеріально.

Ми знаємо, та й всі знали ще тоді, що Шевченко змагався за волю своєї країни, але за Бєлінскім він, виявляється — “лібєральнічал во імя галушєк и варєніков с свіним салом”. Як бачимо, таке поняття як свобода для цього природженого царського холуя, — є взагалі недоступне.

Підкреслимо, з цього вірноподаного холопа, царського холуя, — більшовики зробили мало не демократа, мало не революціонера.

В доповіді ІІІ Отделенія цареві, про діяльність Шевченка повідомлялося наступне (куди більш почесне, ніж у “дємократа і рєволюціонєра”!):

Шевченко приобрел между друзьями своими славу знаменитого малороссийского писателя, а потому стихи его вдвойне вредны и опасны. С любимыми стихами в Малороссии могли посеяться и впоследствии укорениться мысли о мнимом блаженстве времен гетьманщины, о счастии возвратить эти времена и о возможности Украине существовать в виде отдельного государства.

Дорікання на адресу Шевченка у зловживанні горілкою — дещо смішні. Справа в тому, що Шевченко, як і всі українці, пив на свої, а “нєістовий Віссаріон” — пив та жер, принципово, — тільки на чужий рахунок. Це й надало згодом привід