Дві культури - Олександр Боргардт

2. Після Олега та Ігора спостерігається повна зміна політичних пріоритетів. Гунський каганат був відповіддю України на виклик їй, вільній та демократичній країні багатьох народів — з боку рабовласницького Риму, Західного та Східного. Із Західним Римом каганат покінчив війнами Аттіли, але Східному — вдалося врятуватись. Тоді — 627 року.

За Ольги (945–964) ми спостерігаємо прогресуюче зближення із Візантією та перші намагання прив’язати Київ до Східного Риму, хоч церковними узами.

Її син Светіслейф (Святослав, 964–972), син Інгвара, — такій переорієнтації всіляко супротивився. Блакитноокий та білявий, він — далебі, демонстративно прийняв обличчя гуна, завів чуба на вибритій голові та вислі вуса, без характерної для наступних київських князів візантійської бороди. Він сповідував, схоже, культ великого Аттіли, та провоював усе своє коротке життя, спромогаючись відродити булу велич та розлеглість великої держави. Але, єдине, що він зміг, — це відвоювати втрачену триста років тому Леведію.

Однак, вже за його сина Володимира (980–1015) ми бачимо класичний княжий Київ, работоргового васала Візантійської імперії, що кидає виклик вже не їй, але тому великому цілому, частиною якого раніше була Україна, — матері вільних народів Дешт-и-Кипчак.

Це було політичним (або — геополітичним) та історичним божевіллям, за яке Київ буде через пару сторіч зрівняний з землею монголами Бату–хана. Це, ліпше, ніж щось інше, — доводить, що до Києва прийшлі нові люди, котрі або нічого не розуміють в країні, до якої потрапили, або відчувають себе в ній лише історичними навідувачами.

Починається те, що можна назвати епохою русів.

Вона знаменує собою короткий, але відчутний перелом в історії країни, починає її Київську княжу епоху. Разом із русами (чи — бува, не з північних колоній?) до Києва приходять небачені там досі рабство та работоргівля. З ними ж приходить і ксенофобія. Просто тому, можливо, що без неї торгувати своїм братом, двохногою худобою, хіба якось незручно. На щастя все це там — довго не затримається. З півночі прийшло — на північ і піде.

Княжа епоха, це дещо нове та небачене, не тільки завдяки подібній новації. Тепер вже за князем не піде, як настане потреба, весь нарід, як за Белембером, Аттілою або Бояном в європейських (а хоч і світових) війнах. Не ті часи, не той авторітет правителів, бо князь більше не обирається народом, як конунг або каган. Він наслідує влади, хто б він сам не був, хай — останній, з усіх точок зору. А значить він, як такий, — народові байдужий, і нарід за ним нікуди не піде.

Тепер, крім більш менш байдужого народу, є лише дві сили, на які можливо опертися князеві. Перша, то власна дружина, пережиток вікінгових часів, але тепер — з оплачуваних найманців, а їх кількість — обмежена. Друга сила, то особиста охорона князя, прибічна тюркська гвардія — кара–калпаки, — славетні “Чєрниє Клобукі”. Вони з часом настільки приберуть до власних рук владу, що без їх дозволу — князь і вдіяти нічого не може. Тепер всі його укази народові київському — починаються з незмінного канонічного речення: “Ми, Великий князь Київський та згодні з ним Чорні Клобуки…”

Між народом та владою віднині починає виростати глуха стіна недовіри. Нарід не бере участі в підприємствах князів та переважно мовчить, а іноді й дає волі своєму незадоволенню. За історію княжого Києва ми знаємо кілька великих народних повстань, не бачених та немислимих в минулі часи.

Неможливість зібрати для своїх починань якусь численну армію, була постійною трагедією великого воїна Светіслейфа, що так самовіддано намагався відтворити минулу могутність каганату.

Але, хто ж могли бути ті руси, які спокусилися так змінити напрям розвитку української історії? — як вони взагалі були.

Літописець Нестор, перелічуючи русь як окремий нарід поруч зі слов’янами, відмічає, що мова в них одна — слов’янська. Це — більш пізні часи, тому що напочатку такого єднання між ними не було. Не випадково ж араб Ібн Даста прямо писав, що “русь продає до рабства слов’ян”.

Тоді ж імператор в Константинополі, Константінос Порфірогенетос, полишив нам записані ним з високою точністю (враховуючи різниці фонетики) — назви порогів Дніпра, слов’янські та руські. Обидва варіанти, однак, тяжать не стільки до церковно–слов’янської, скільки до звичайної готської мови. Оскільки ці назви, на обох мовах, дуже просто розтлумачуються за допомогою сучасного (!) шведського словника, то схоже, навіть, що їх мова дійсно одна. Але, наскільки вона “слов’янська” — то вже інша справа. Зауважимо, що й принесши з собою на південь якусь власну мову, руси могли хутко її втратити, засвоївши мову аборігенів. Як, скажімо, свого часу дани, що захопили Нормандії; або нормани в Сицілії.

Яким же був вплив прийшлих, правдоподібно — з півночі, русів — на булу великодержаву на півдні?

Що можна твердити з певністю, так це те, що як і був чийсь там прихід з півночі, — він і найменше не подіяв ні на мову, ні на етніку України, та — з простої причини. Хоч розміри Скандинавії та України приблизно однакові, але їх природні умови є такі, що північ незмінно програє. Для них тоді (або — для України та будь–якої країни таких розмірів на півночі) співвідношення густин населення стійко не могло перевищувати 1:10, на користь України, ясна річ. Так, що навіть (уявимо собі немислиме) повне змішування їх населення, — лише в незначному ступені здатне було б змінити український етнос. Можна зауважити, крім того, що руси були обмежені, по суті, лише правлячою та работорговою верхівкою, котра хутко втрачає свою етнічну тотожність, одружуючись на грецьких, половецьких та тюркських княжнах.

Таким чином, руси та їх князі, захопивши влади в Києві, не принесли туди практично ні мови, ні культури; не принесли й нових генів. Якщо щось і принесли, то хіба безсмертну ідею работоргівлі та її супутника — ксенофобію. Котрі й проквітли потім у північних колоніях.

З приводу цього “особого путі Россії”, обраного — можливо, ще тоді, — можна знайти цікаві міркування у П. Чаадаєва; він пише: