Дві культури - Олександр Боргардт

Странная у нас страсть приравнивать себя к остальному свету. Что у нас общего с Европой? Паровая машина и только. У Токвиля есть глубокая мысль, которую он украл у меня, а именно, что точка отправления народов определяет их судьбы. У нас этого не хотят понять: а между тем в этом вся наша история.

Якщо це так, тоді П. Чаадаєву належить честь першознахідника ролі імпринтінгу в історії. В цьому випадку, принаймні, схоже, що все визначається саме початковими умовами. Первісним работорговим гріхопадінням.

Але, може ксенофобія в нас була завжди? — подивимося.

Найбільш старий пам’ятник нашої історії та культури, це германська “Едда”, де описуються спочатку відносини асів (аланів) та ванів (сванів) на Кавказі, за Доном, де згідно Сноррі Стурлусону було царство Одіна та його синів. Аси та вани живуть мирно, іноді — й воюють, але чого не помітити ніде в цій частині “Едди”, так це презирства або нехтування до будь–якого іншого народу. Пізніше в ній описуються події на гото–гунськім прикордонні, вздовж Дніпра та Ворскли, та навіть війна між конунгами, братами від різних матерів Гледом та Ангантюром, за спадщину їх батька, конунга Остготалянда Гейдрека, біля луки Дніпра. Тоді Глед навів на допомогу гунів з Леведії, що вторглися до Остготалянду, але програв війну та був убитий. Переможець Ангантюр не святкує перемогу над тілом брата, але проклинає жорстоку долю, що їх протиставила.

Доблесті гунів у написаній готською мовою “Едди” — вихвалюються мало не більше, ніж доблесті самих готів, а її головним героєм є гунський конунг Сігурд з Дону. Всі тексти “Едди” проникнуті цим високим духом толерантності; нема в ній місця жодній ксенофобії.

Коротка, але жорстока війна гунів та готів 375 року, покінчилась утворенням 378 року великого Гунського каганату. Сім десятків років по тому, в часи Аттіли (434–453) Україну навідав із посольством візантійський ретор Пріскос та полишив нам опис своєї мандрівки. Він відмічає, що в Гунській вже Україні, кожен варвар, окрім своєї місцевої мови, — знає й дві, так би мовити, державні мови: готську та гунську. А дехто — ще й латину. Що знають гунську, це ми розуміємо, — мова панівної нації, вживаючи совєцьку термінологію, але — готська? — чому знають її? До чого вона тепер взагалі, як 375 року гуни перемогли готів? Бо тих самих семи десятків років дістало більшовикам на те, щоб мало не покінчити з українською мовою в Україні. А тут… є люди, є й готська мова; якої — до того ж, — знають і гуни.

Висновок може бути єдиний. Як бачимо, і в цю епоху ксенофобією в нас і не тхне.

Те ж саме можна сказати й про післякиївські часи, що вже добре історично документовані. Ні Алтин–орду, ні Велике князівство Литовське, до якого найдовше входила Україна, — ксенофобією інфековані не були.

Настирні та масштабні російські намагання прищепити свою ксенофобію також і українцям, — починаються з часів петровської окупації України, але, якщо порівняти їх розмах та тривалість із виниками — прийдеться визнати їх неплідними.

Але, наспів час, нарешті, познайомитися й з ним, першим відомим нам із писемної історії російським ксенофобом. Це буде ні хто інший, як Нестор із Києва, той самий — “пєрвий русскій лєтопісєц”. Де в чому він і дійсно, росіянин з росіян, дивно, та ми в цьому хутко переконаємося. Заглянемо до літопису та подивимося, а що там він пише про різні народи? Ми швидко переконаємося, що хоч усі народи князівства ніби й слов’ яни, але й поміж них є різниці. Один далеко не є рівний другому. До першого сорту він відносить лише полян, от — ці не підведуть! Що ж стосується всіх останніх… Ось, наприклад: “деревляне живяху звєрьскьім образом, жівуще скотьски…” Хто ще? — радимічі? Ну, то вони — як і вятичі, насамперед — від ляхів. Значить — вже не перший гатунок. А крім того всі вони, — радимічі, вятичі та северяни: “один обычай имаху: живяху в льсє, якоже всякый звєрь, ядуще все нечисто и срамословье в них…” Хто там іще? — кривічі; ті самі, що дали світові (коли ще були не кривічами, а скирами), — останього короля Італії Одоакера, сина канцлера Аттіли Едекона. Нічим і вони не ліпші, тому що: “си же обычай творяху Кривічи и прочие погании”. Такі є слов’яни.

З “інородцамы” — й того гірше. Половці — ті “ядуще мертвечину и всю нечистоту, хомакы и сусолы, и поимают мачехи своя…” Болгари? — “их же вьра осквьрняет небо и землю… си бо омывают оходы своя поливашеся водою, и в рот вливают…”, “є за ними гріхи й гірше, оскільки в них: “жены их творіт ту же скверну, и ино же пуще, от совокупления мужска вкушають”.

Він буває, часом, на диво широко освічений, цей літописець; хоч він і поняття не має про Київську історію, але чув краєм вуха від різних варягів про далеку Британію. Там, щоправда, справи ще гірші, бо ж: “Въ Вритании же многи мужи с єдиною женою спять, также и многия жены с единым мужем похотьствуют, и беззаконьная закон отец творять независтьно и невоздержано”.

Бачите, хоч і далеко від нас живуть, — а все ж люди недобрі.

Набагато гірші від цих беззаконних британців, однак, безбожні халдеї та вавілоняни. Їх, щоправда, насправді давно вже немає, вкупі з Вавілоном, та звідки знати про це ницому духом православному літописцеві? Як вони вписані до святих книг, єдиного, що він якось–такось розбирає, для нього вони й тепер живіші від усіх живих, — одвічний від’ємний приклад. “Етер же закон Халдьем и Вавилоняном: матери поимати и с братними чады блуд дьяти и убивати”.

Його літопис — то справжній гимн людській нерівності.

Але, марно було б пошукувати в цього кострубатого бовкуна хоч щось про реальні народи, що населювали в минулому його країну. В нього немає єдиного слова про гунів, наче їх взагалі ніколи не існувало, а про готів він згадує лише як про далекий нарід на півночі.