Дві культури - Олександр Боргардт
Описуючи досить розлегло якесь протистояння на тому ж Кавказі, він закінчує опис байдужими словами:
Мчатся, сшиблись в общем крике… Посмотрите! — каковы? Делибаш уже на пике, А казак без головы.Отже, йому рівно стільки діла до казачої голови, скільки до того делібаша… Дивна людина…
Така байдужа поверховість часом призводить до того, що поет — дійсно:
Взамен описания жизни он учинял ей поголовную перепись.
[теж там, с. 381]Подібні переліки, дійсно, є досить частими в практиці поета. Цитований автор обгрунтовує це рядками з “Евгения Онегина”:
Возок несется через ухабы, Мелькают мимо будки, бабы, Мальчишки, лавки, фонари, Дворцы, сады, монастыри, Бухарцы, сани, огороды, Купцы, лачужки, мужики, Бульвары, башни, казаки, Аптеки, магазины моды, Балконы, львы на воротах, И стаи галок на крестах.З приводу цих останніх — “галок на крестах” — поет мав чимало клопоту: до них, ні сіло ні впало, — прискіпався читач, та не якийнебудь, а сам мітрополіт Філарет; він і поскаржився на це голові тодішнього російського КГБ — генералу Бенкендорфу, вважаючи таке твердження мало не блюзнірством. Той направив скаргу до відомства головного цензора, який не забарився відповісти, що такі випадки з галками дійсно бувають: сідають вони й на хрести. Але, він вважає, що винний в цьому радше поліцмейстер; отже, справі так і не дали подальшого ходу.
Можна було б і заперечити А. Сінявскому, адже тут ідеться про враження з вікна карети, та тут подібний перелік є саме на місці, але… В загальному він все ж правий, бо поет і дійсно часто зловживає чимось таким. Наведемо ще одного прикладу:
Ее любимые сады, Стоят населены чертогами, вратами, Столпами, башнями, кумирами богов, И славой мраморной и медными хвалами Екатерининских орлов.Перелік використовується й в інших місцях, вже як художній засіб:
Парки бабье лепетанье, Спящей ночи трепетанье, Жизни мышья беготня.Талант поета був дещо своєрідним. Він часом добре та яскраво, в небагатьох словах, уміє описати оточення, речі. На відміну від цього, йому не даються постаті людей, головне — їх характери. Все це — радше невизначене та розпливчасте. В “Борисе Годунове” фігурує сила відомих історичних осіб, але… Побоююся, що на виставі їх розрізнюватимуть радше за бородами. Або — ще гірше, за одягом. Нема там характерів, як нема їх в інших творах поета.
Все це якісь “постаті взагалі”, як і його досить вправні малюнки пером на чорнетках або десь на маргінесах. Вони часом виразні, але майже безособові. Жіночий профіль; не чийсь там, а так — взагалі, — жіночий, з чоловічим не сплутати, але… Навіть ті його автопортрети, — хоч і шаржовані, а все одно — мало характерні.
Це наводить на думку про невисоку здатність до розрізнювання, деталізування та аналізу реальності, — істотну ваду митця.
Додамо до цього чи не повну відсутність дару композиції, що позбавило поета можливості створювати великі та складні речі. До цього знову пригадаємо “Евгения Онегина”, претензійно охрещеного “романом”. Цей останній є чи не найбільшим з його поетичних творів, але композиція й його — надто вже невиразна. В цій галузі мистецтва, треба сказати відверто, Пушкін теж сильним не був. Він, радше, майстер малих форм.
* * *Пушкін, хоч і надто розчулявся на адресу своєї дворової рабині, старенької “няні” Аріни Родіоновни, — був завзятим кріпосником, до шпику кості. Відомий “прогресивний” російський просвітитель В. І. Новіков (1744–1818), який видавав журнал із досить прозорим гаслом — “Оні работают, а ви іх труд ядітє” — теж був заможною людиною, добрим кріпосником. Про нього розповідають, що коли Єкатєріні чи то остогидла його вольномисленість, чи то він насмілився якусь її писанину не надрукувати вчасно, — відправила просвітителя до каземату Петропавлівської фортеці (на час). За ним туди добровільно попросився один з його людей — слугувати панові.
Потім, коли просвітителя випустили, знайомі ходили подивитись на цю людину, що так відзначилася вірністю панові. Однак, через деякий час вірний слуга кудись подівся, зник. А запитаний про це прямо пан, — вимушений був зізнатися, що переживаючи тимчасові фінансові труднощі, він… Одне слово, їм прийшлося розлучитись. Пушкін дуже любив картитись, та помер полишивши півмільйона боргів, але… Аріну Родіоновну так і не продав — віддамо ж йому належне.
Кріпосниками, тобто — рабовласниками, були його попередники та сучасники, так би мовити — вже дещо сором’ язливі работорговці. Вони, хто снобізувався літературою, уникали прямо писати про рабство та продаж або купівлю людей.
Тобто — аж надто добре відали, що творили. Розрахунок був слушний — поменше згадувати, поменше полишати слідів, а там — колись, в далекому майбутньому, коли все забудеться, — яка–небудь патріотична наволоч — і скаже: “Нічєго етого нє било”. Тобто, щось таке дозволяє, за одвічним російським звичаєм, — “і капітал пріобрєсті” (сьогодні), “і нєвінность соблюсті”
