Дві культури - Олександр Боргардт
З другого боку, не будемо забувати й про те, що як писав із знанням справи Ф. М. Достоєвскій (наведемо ще раз):
Очень многие из образованных чехов уверены, например, что у них было уже сорок таких поэтов, как Пушкин.
[Ф. М. Достоевский, Полн. соб. соч. в 30 т.., Ленинград, 1981, т.23, Дневник писателя за 1876 г., с. 115]Може так і було, може вони мають рацію, освічені чехи? — хто ж це знає…
Зауважимо, що в російській літературі уклінство перед Пушкіним, часом, як і багато іншого, — втрачає масштаби пристойності. Тому що — як інакше поставитись хоча б до таких рядків Максиміліана Волошина:
Эти пределы священны уж тем, что однажды под вечер Пушкин на них поглядел с корабля по дороге в Гурзуф.
[“Холмы Тавриды, край прелестный”]Подумаєш… ну й поглянув, велика річ… Мало, на що він там іще поглянув. Думається, за будь–яких умов, така афектована патетика тільки псує вірш.
Порівнюючи Пушкіна, першого поетичного генія російської літератури, та Шевченка, треба — насамперед, пам’ятати про одне. Про головну їх різницю.
Пушкін, при всіх його поетичних досягненнях, — був поетом своєрідним. Він народився та виріс в країні, здавна розколеній на рабів та рабовласників, та й сам був рабовласником не з останніх, не “однодворцєм”. Він був плоттю від плоті свого народу рабовласників та співцем імперіалістичної Росії. Періоди імперіалізму переживали багато народів світу та Європи, але лише Росія була завжди імперіалістичною, в усі епохи своєї історії. В часи Пушкіна, за Александра і та Ніколая І, — вона переживала черговий імперіалістичний підйом. Тільки но була у спорі про першість в Європі одержана перемога над Наполеоном та розпочинається серйозна спроба реалізувати заповіт Петра І — дірватися до Індійського океану (це буде турботою росіян і в кінці ХХ століття). Тому — кипить, як і сьогодні, війна проти народів Кавказу. А що ж на це Пушкін? — а, ось що:
Дикие черкесы напуганы; древняя дерзость их исчезает. Дороги становятся час от часу безопаснее, многочисленные конвои — излишними. Должно надеяться, что эта завоеванная сторона, до сих пор не приносившая никакой существенной пользы России, скоро сблизит нас с персиянами безопасною торговлею, не будет нам преградой в будущих войнах — и, может быть, сбудется для нас химерический план Наполеона в рассуждении завоевания Индии.
[Лист А. С. Пушкіна до брата Л. С. від 24.09.1820 з Кишинева до Петербургу]Поетові всього тільки, зверніть уваги, 21 рік, та за англійськими законами він ледь дістався повноліття, — а як розмірковує! — про майбутні війни думає, Індію йому подай, не більше не менше! Для нього реально існує лише те, що може принести “пользу Россіі”. Для Наполеона план завоювання (або — “покорєнія”? — “освобождєнія”?) - ясна річ — “хімеріческій”, але для Росії — чому ні? Це буде предметом російських зазіхань в “будущіх войнах”, про які цей юнак розмірковує з чисто хлєстаковською “лєгкостью в мислях нєобикновєнной”. А чого варті ці його “дікіє чєркєси”? Ось, що означає народитись та вирости в російському культурному гетті!
Таким чином, все це — не обмовка. Поет — росіянин до шпику кості, а значить скінчений ксенофоб. В іншому місці він міркує про той час, коли “славянскіє ручьі сольются в русском морє”. Що таке ниций струмочок порівняно з морем, навіть якщо це “морє” — всього тільки велетенська калюжа розмірів моря? “Быть малороссом, чехом, — мелкая идея” — напише згодом його щирий шанувальник Ф. М. Достоєвскій.
Порівняємо це імперське зверхництво з рядками Т. Шевченка — “Слава тобі Шафарику, Вовіки і віки! Що звів єси в одне море” Слов’янськії ріки!” Подумайте, порівняйте. Примітивну імперську думку про те, що треба всі слов’янскі струмки утопити в російському морі, та подяка Шевченка Павелу Йозефу Шафарику (1795–1861), філософу та мислителю, який досліджував корені слов’янства. А слова — ледь не ті самі.
Однак, апологетизувати самодержців, принаймні — в молоді роки, Пушкін несхильний. Він часом дозволяє собі й пофрондувати, дозволити вщипливість на їх адресу. Він пише про Єкатєріну (1822):
Но со временем история оценит влияние ее царствования на нравы, откроет жестокую деятельность ее деспотизма под личиной кротости и терпимости, народ, угнетенный наместниками, казну, расхищенную любовниками, покажет важные ошибки ее в политической экономии, ничтожность в законодательстве, отвратительное фиглярство в сношениях с философами ее столетия — и тогда голос обольщенного Вольтера не избавит ее славной памяти от проклятия России.
Завдяки ще тоді встановленому езопівському характерові російсь кої мови, тут вельми неясно, про яку–таку “жорстоку діяльність” ідеться, що мається на увазі під “ницістю в законодавстві”. В останньому ж критика на суто обивательському рівні. Про завоювальногеноцидні подвиги німецької шльондри на російському престолі тут згадується найменше, це — її актив.
Ось, що означає імперіалізм, якого всисають з молоком матері. Його політичне кредо не викликає жодних сумнівів. Пізніше він відповість і Алєксандру Радіщеву, чи не єдиному російському мислителю (крім П. Я. Чаадаєва), який серйозно задумався над долею свого народу, над повною безперспективністю рабоволодіння як соціальної системи. Але, наш поет і йому дасть достойну відповідь в своєму “Путешествии из Москвы в Петербуг”. Не випадково оспівує він і розбійні подвиги Петра І в Україні, в своїй холопській “Полтаве”, від якої потягує на вимети.
Можна зауважити, однак, що як Пушкін із роками все більше ідеалі зував російське самодержавство в особі Ніколая І, то “височайшєє” ставлення до нього еволюціонувало якраз в протилежний
