Дві культури - Олександр Боргардт

Вірно, ой як вірно, Федоре Михайловичу! Бо ж — тільки подумати, — Кримська війна, де так добре морду набили — двадцять років минуло. “Усмірєніє” Литви, Польщі, Білорусі, України 1863/64 — дванадцять років… Час, час воювати. Не все ж воно, дійсно, — “однім жідам в карман”.

В тому ж невмирущому “Дневнике” нас удостоїли й пояснення, — чому не шкода б і повоювати. Виявляється,

Война есть повод массе уважать себя, призыв массы к величайшим общим делам и к участию в них (песни солдатские и народные).

Та далі:

Кроме войны — везде царствует ум, наука, сметка, талант, а масса беспрекословно должна слушаться, то есть жертвовать своей инициативой. Война вдруг возводит всех — и уже не интеллигенцией, а великодушием. Правом умереть за выгоды отечества, всех. Самые низкие возвышаются до самых высших и становятся им равными как человеки. Кроме войны я никак не вижу проявлений для массы, ибо везде талант, ум и лучшие люди. Массе иногда остается лишь бунт, чтобы заявить о себе. Иногда и заявляют, но это неблагородно и мало великодушия. Образование, чего нет у народа, богатство, протекция. Умирать вместе — это соединяет. О, другое дело гражданская усобица.

Так, дійсно, помирати вкупі — це з’єднує; тільки от, одним за це мосяжні монументи, а другим — братські могили. От так воно — “соєдіняєт”; ось так “нізшіє возвишаются до самих висшіх” (“і становятся ім равнимі как чєловєкі”). І — ще одне: а чи так це в Росії, — “вєздє талант, ум і лучшіє люді”? А чи не забуто тут, між іншим, про всемогутній блат, корупцію та непотизм, якими уславлюється Росія мало не з часів Гостомисла?

Отже, інтелектуальне дитинство це все; недорозвиненість. Але, на жаль — не тільки.

Із усього наведеного більш менш ясно вимальовується, що не нещастивий Ніцше, а саме він, Достоєвскій, був предтечею сучасного націонал–соціалізму з його расовими теоріями та культом війни. Та не так із марксо- енгельсової маячні, як із його, Федора Михайловича рясної писанини, — виросли згодом райські сади більшовицької глупоти. А марксизм, то так, заради солідності, не більше. Та заради того самого, безцінного, “архіважного і архінужного” — “Пролєтаріі всєх стран, соєдіняйтєсь!” — нової маски загарбницької імперії.

Якби не подібна звичка доносити до читача через оті “Дневники” найменшу свою дурість, ми ще могли б помилятися щодо вашого великого письменника, але тепер…

Тепер все, що ми з’ясували, а воно й до нас відоме вже більше як сто років, дає привід сформулювати ще дещо на зразок парадокса про критянина, що звинуватив усіх критян у брехні: а обов’язковим є розум для самого “властітєля умов”? — принаймні — а Росії?

Таким він був, цей великий гуманіст, захисник “уніжєнних і оскорблєнних” — людина з подвійним дном…

Ф. Достоєвскій помер за двадцять років до призначення Нобелівських премій, в тому числі — й з літератури. Чи міг би він претендувати на щось подібне, якби дожив (або народився пізніше)? Думається — так, безумовно. Хоч від цього й не став би краще, ні як письменник, ні як людина. За нього премію довелося отримати Іванові Буніну, вільному від багатьох вад свого попередника. Отже, письменник вищого рівня, і — в той же час…

Розбираючи його власні, ніким не вимушені свідчення широко розкидані в його творчості, ми викрили чимало негативного: ксенофобія, часом, до меж расизму, вульгарний шовінізм; християнство, засноване не стільки на любові до ближнього, скільки на непримиренній войовничості, нетерпності. А твердження, ніби людство загниє без війни, — що ж: дослівно співпадає з пізнішими думками Адольфа Гітлера. Тут він далеко випередив свій час.

До того, всюди, як в письменництві, так і (особливо) в публицистиці, — віддає рясну данину первісному, дологічному мисленню.

Отже, цей — видатніший з російських письменників, несе на собі всі тавра та родимі плями “вєлікой русской культури”, як такої: дія російського культурного гетта. Щоб піднятись вище його забобонів та упереджень, треба бути дуже і дуже непересічною людиною.

Достоєвскій, попри всі його професійні досягнення, — такою людиною не був.

Сучасний чеський письменник Мілан Кундера пригадував колись, як пам’ятного 1968 року його машину у нього вдома, в Чехії, — обшукував російський лейтенантик. Що там сподівався він знайти в машині письменника, — наркотики, зброю, чи може “запрєщєнную літєратуру”, невідомо й досі. Але, весь час обшуку він запевняв його в щирій братній любови росіян до чехів.

Саме під незабутнім враженням цієї своєрідної російської “любові з вламанням” і замислився М. Кундера над змістом отої збоченої культури, написавши й про агресивну сентиментальність Достоєвского з його “всєчєловєчєской любовью”. Визначення чудове — точне та блискуче, хоч і не узагальнене, бо культура створена агресією на допомогу агресії, не може не бути агресивною в цілому, в усіх своїх проявах. А в тому числі — й у найліпших почуттях.

Хоч ціну їм всі ми, здається, — вже давно знаємо.

З приводу всього цього радив би повернутися до історії, яку нам розповів вище Зігмунд фон Герберштайн (с. 184), про московську бабу, яку не били, а значить — і не любили…

Ніколи не було такої гіпотези, що спочатку людство розмовляло віршами, але історія кожної літератури починається з поезії.

Порівнюючи російську та українську культури, природно пригадати Пушкіна та Шевченка; почнемо з першого. Про Пушкіна пишуть по–різному. У нас і у них, так би мовити.

Для нас наследие Пушкина обладает высочайшей эстетической и этической ценностью. Оно является нерушимым основанием нашей литературы, которая оказала самое непосредственное влияние на