Дві культури - Олександр Боргардт

— Можно с ума сойти… Может быть бред есть все, что мы думаем о великом призвании России… И тогда — удар в висок свинцового куска… И вечная Ночь… Ибо для меня вечная Ночь переносимее, нежели мысль, что из России ничего не выйдет… А, кажется — ничего не выйдет.

Отже, наважимося сформулювати коротко “уголком” піднесену нам Достоєвскім думку. Якщо на Росію чекає “вєлікоє прізваніє” — все добре, а як “нє вийдєт” (“А, кажєтся — нічєго нє вийдєт”), то — як тоді? — піти та застрелитись всім разом, як німчик Крафт?

Тому що, ясна ж річ: “…брєд єсть всє, что ви думаєтє о вєліком прізваніі Россіі…” Тому що немислимо дослужитись до “вєлікого прізванія” торгуючи рабами.

Тяжке враження полишає подібний “патріотизм”, більше схожий на паранойю — манію величі. Тому що, як же бути в такому разі людям тих країн, котрі явно не мають жодного там “вєлікого прізванія”, та про таке навіть не помишляють? Скажімо, — Швайцарії? — або Ісландії? — піти всім разом та повіситись?

Будь–яка нормальна людина, не притаманна дологічному мисленню, це відразу збагнула би, але… цитуємо далі:

Это был "бес" Достоевского; его поистине "кошмар" и "черт". "Брат. Карамазовы"… "Своя же мысль, но в отвратительном виде", — как он толкует там "беса". — "Господин в сером пиджаке, приживальщик"… "Мое подлое я, которое убить бы, но убить — нет сил, оно — трансцендентно, оно — вечно". Крафт убил себя из-за этой мысли; а Достоевскому, поверь он в нее окончательно, т. е. окончательно разуверься в "будущности России", пришлось бы перелицевать всю свою литературную деятельность и попросту и смиренно пойти в "приживальщики" к М. М. Стасюлевичу, Спасовичу, Градовскому, Пыпину…

Та — далі; виявляється, що все це пов’язане ще й зі “смєрдяковщіной”, тому що:

Замечательно, что та мысль, от которой благородный Крафт застрелился (Достоевский несколько раз называет его "благородным"), — эта же мысль внушает Смердякову его знаменитые "романсы". В человеке "с гитарой" описывается, как этот лакей хохлится со своей невестой и то "развивает ее", то очаровывает пением. "Россия–с, Марья Ивановна, — одно невежество. Россию завоевать нужно. Придут французы и покорят ее: тогда я в Париже открою парикмахерскую".

Непогано, непогано… Один заганяє людину, разом з її нащадками до рабського стану, інший — глузливо описує одного з таких, дорікаючи саме за рабське, холопське єство. Чи може це й від нього вимагають — наслідувати прикладу “благородного” Крафта? Сумно, але така вона є — “вєлікая русская літєратура”, найгуманніша у світі. Література без крихти розуму, здатна пошукувати “вєлікого прізванія” для країни хамів та холопів.

Розвиваються й різні нові міркування (хоч і не більш змістовні), підкріплені також цитатами з Достоєвского, що дає привід авторові підсумувати ситуацію в наступний спосіб:

Таким образом, около "идеи Крафта", можно сказать, "танцует весь Достоевский", — как около своего "беса", своей мучительной идеи", своей "тоски за всю жизнь"…

Що ж, буває, що й пияка починає танцювати круг фонарного стовпа, але — завжди ж можна знайти щось більш, скажімо так — конструктивне.

Ну й “патріотизм”, прости нас Господи… Ну й справи…

Думається, що все це — ще одна можлива ілюстрація того вагадла російської душі, яка знає лише два скрайніх, сталих та стійких стани — раба та пана. Набуваючи проективного характеру ця подвійність проектується на Бога та диявола, на кращого з братів Карамазових — та в ницого Смердякова. Слід гадати, що саме тому ця протилежність так яскраво подана саме в російській літературі. Причина цьому, як бачимо, — досить прозаїчна. Прозаїчніше — просто не буває.

Всесвітня місія Росії та патріотичний німчик Крафт, готовий піти з життя, коли вона — ця місія, не відбудеться, — це одна, трагічна, так би мовити, іпостась ідеології письменника.

Другу з них, вже не трагічну, а радше приземлену, а тому майже смішну, ми спостерігаємо в романі “Игрок”, де вона не один раз обертається на різні боки. Йдеться про деяку концепцію, згідно якої російська людина є безкорисливою, байдужою до грошей, а звідси — багатства й не прагне. А як так, то має право на презирство до різних там іноземців, що багатіють, як чесними трудами, так і комерцією. Дріб’язкове все це, несолідне, а тому для російської людини неприйнятне. Не християнське це, одне слово, багатіти в такий спосіб. Але, як от, — випадок… нагода… Скажімо — виграти, та — відразу; ось це — зовсім інша справа. Таке росіянинові — здорово, так — не гріх і забагатіти.

Заради цієї самої концепції, якщо лічити повної нашої переваги над усіма дурнуватими німцями, які на відміну від російського німця Крафта стрілятись за Росію ніколи не стануть, — був написаний роман “Игрок”.

Пробував, та не одного разу, забагатіти в подібний спосіб і Федір Михайлович, мабуть — щоб краще зрозуміти, вжитися до психіки гравця, — з повною, однак, в цьому невдачею. Дійшло того, що він програвся до останнього та вимушений був потягти до ломбарду останній одяг дружини (це була друга), полишивши її вдома в нічній сорочці. А потім прийшлося стрільнути гроші у випадком зустрінутого Тургєнєва; щоб було за віщо з казіно потрапити додому.

Боргу (50 талерів) він, кажуть, так і не віддав, але натомість зробив Тургєнєву теж там, за кордоном, — візит чемності, відлаявши його при цьому дощенту за недостатньо патріотичну повість “Дим”. Цим він, однак, не обмежився; та описавши розмову з Тургєнєвим у власному варіанті, — відправив до столичної бібліотеки, наказавши не оприлюднювати до 1890 року (!).

Тургєнєва Достоєвскій потім виведе під виглядом письменника Кармазіна в “Бесах”. Він завжди не