Дві культури - Олександр Боргардт

Балка на кавказском наречии значит овраг, ущелье.

Маштак на кавказском наречии значит небольшая лошадь.

Кунак приятель, друг, на кавказском наречии.

Автор переконаний, що є таке “кавказскоє нарєчіє”, де представлені на рівних українська “балка”, циганський “маштак” та черкеський “кунак”. Втім, про “кавказскую національность” він іще не пише, її через сто років подарують нам Ст. Говорухін та інші.

До того він глибокомисленно зауважує:

Лягушки на Кавказе производят звук, не имеющий ничего общего с кваканьем русских лягушек.

Та й дійсно, де ж їм убогим зрівнятися з російськими… В його ремарці, як завжди, почувається безмежна самовпевненість, але саме в жаб’ячому питанні він — найслабіший, плутаючи все з усім. Бо на Кавказі у сталій воді (не в бурхливих гірських річках, ясна річ) так само може жити звичайна Rana esculenta — жаба їстивна, що розповсюджена й по всій Європі (крім Британських островів). Та якої автор велично іменує “русской лягушкой”. Але, крім того, по лісах (так само, як у нас) живе Hyla arborea — жерлянка, яка не квакає, а сюрчить.

От, такі справи, як бачите. Одне слово: “Дайтє недоучівшємуся русскому гімназісту карту звєздного нєба…”

Тому ми, здається, й не припустилися помилки, віддавши переваги Достоєвскому. Хоч граф, як бачите, дав би нам значно більше підстав для іронії.

Щодо обраної нами епіграфом незаперечної думки великого філософа, то зауважимо, що вона — не така вже й парадоксальна. Бо революція в Росії — то є прискорена реакція. Хіба цього не продемонстрував жовтневий переворот, а особливо — його наслідки?

Можна думати, що Ф. М. Достоєвскій (1821–1881) — аж по наші часи вважається найбільш видатним російським письменником. Як і багацько діячів російської культури, він не був росіянином з походження. Онук білоруського попа та син полкового лікаря, він закінчив інжєнєрноє учіліще в Петербурзі, але не зацікавився подальшою кар’єрою на державній службі. Віддав переваги не забезпеченій по кінець життя державній посаді (його по закінченні нікуди не заслали, але відправили до інженерного департаменту в столиці), а обрав сумнівну долю літератора в тодішній Росії, — сповнену прикрих несподіванок.

Незважаючи на своє походження, він — російська людина та глибоко російський письменник. Справа в тому, що білоруси завжди були народом прямодухим та вкрай легковірним. Тому, на відміну від скептичних українців, вони надто легко повірили брехливим російським байкам про братство. В те, що вони — повноправні співзасновники великодержави пізнього середньовіччя, переможці Грюнвальду та люди зовсім іншого походження, — є всього тільки провінційною гілочкою “вєлікого русского народа”, обманеною хитрими поляками. За цю свою довірливість до “старшєго брата” Біла Русь дорого заплатила, ставши до ХІХ ст., з колись багатої та культурної країни — самою бідною та темною провінцією Росії. Російські байки розраховані на повних невігласів, але й у повсякденному насадженні темноти й невігластва, — Росія здавна не знала собі рівних.

Хоча — віддамо й належне, визвольне повстання проти дикунської імперії в Білорусі, Литві, Польщі та Україні, — підняв свого часу саме білорус, незабутній Кастусь Каліновскі (1838–1864).

Але, не таким був Достоєвскій.

Єдине, що в ньому полишилося від його походження, це намагання відновити родинне дворянство, яке зіходило, ніби, до литовського гербу “радван”. Він глузував з подібних же намагань В. Г. Бєлінского, який теж був сином штаб–лікаря та онуком попа (можливо — теж білоруського, як судити з прізвища), але він — це ж зовсім інша справа!

Не знайти нічого характерного і в його літературній творчості, крім — можливо, неросійської складності та глибини, а також типового для чужаків уміння до кінця використовувати всі можливості російської мови.

Можна, щоправда, угледіти й дещо специфічне, можливо й характерне, але надто невизначене, неухопне та неоднозначне. Це загальне, якесь присмеркове забарвлення, притаманне як литовській так само білоруській культурі. Може відбиток природи, а може й відбиток історії — сум за великим минулим. Сум вищих, вимушених підкорятися нижчим.

Для того, щоб це відчути, варто подивитись руїни замку Мендавгаса на тлі заходу сонця під Новогрудком; або низькі осінні хмари, що лавами ринуть на схід над баштою замку в Тракаї. Цей, чи не найбільш абстрактний контекст культури, був свого часу майстерно відтворений в білоруському фільмі — “Дике полювання короля Стаха”. Така сама печать відтиснута, здається, і на творчості письменника.

Печать смутку та деякої містичної приреченості.

До власних літературних досвідів він наважився підступитися лише пройшовши іспит перекладом, видав 1844 роман О. Бальзака “Євгенія Гранде”. Потім, 1846 він видає роман “Бедные люди”, який негайно викликав загальне захоплення тодішньої літературної спільноти. Він був за нього проголошений новим літературним генієм. Це був роман листування, бідного немолодого дрібного чиновника (“тітулярний совєтнік” — менше не буває) та бідної ж дівчини без визначених занять; деякий розвиток напряму “Шинели” Гоголя, що — втім, відразу було й помічене.

Можливо, що саме це й дало йому привід сказати згодом, що всі ми, мовляв, вийшли з “Шинели” Гоголя.

Наступний твір нового письменника, фантастична повість “Хозяйка” (1847), викликає негативні відгуки критиків, а найбільший з них — В. Бєлінскій, начебто забувши, що відгуком про “Бедных людей” він провістив появу нового літературного генія, з холодною кров’ю пише тепер, що жодних там отих “бєдних людєй” немає, а є всього тільки “глупиє люді”.

Така переміна є явище типово російське, — хутко очаровуються та так само хутко розчаровуються, — “лишь мгновение ты наверху и стремительно валишься вниз”… Ще один феномен того ж російського вагадла, яке знає лише два скрайні стани: “всє” або “нічєго”.

Достоєвскій тяжко переживає провал та продовжує писати в дусі “Бедных людей”, які принесли йому успіх, оприлюднюючи “Белые ночи” (1848) та “Неточку Незванову” (1849). Вони проходять відносно добре. Без хвали до неба, але й без чорної хули. Порівняно до “Бедных людей” це, однак, явний прогрес, якого важко не