Дві культури - Олександр Боргардт

Людині повідомленій не треба й доводити, що в Росії на збагачення працею (або чесною комерцією), — і дійсно, мало покладаються (або навіть скоса дивляться). Інша справа — потягнути, що погано лежить. Або знов таки — виграти.

В чому ж тут справа? — що це, чи такий вже нарід крадійливий? Або ризиковий?

Радше — ні те, ні друге.

Думається, що справа тут все в тому ж, раз та назавжди вибраному незугарному суспільному устрої, вроджені вади якого з часом стали другим “я” кожного. Устрої, в якому н а явний розподіл багатства виникав не стільки за рахунок виробничих відносин та ринку, скільки шляхом взаємного пограбунку. Пам’ятаєте, оту класифікацію російської власності у В. Розанова: “випросіл, подаріл, обобрал”?..

Яскраві та численні вони, родимі плями рабовласницького суспільства, втрати “особого путі” Росії…

На відміну від вільного Заходу, праця існувала в цьому суспільстві лише у вигляді рабської, а хто ж оцінює та оплачує як треба рабську працю? Бо, навіть заробітня плата перед совєтами іменувалася “жалованьєм”, — хіба не характерне? Раб від праці забагатіти не може, як би не пнувся. Потягти — що краще, але — можуть і впіймати. Інша справа — чесно виграти; при чому — якнайбільше.

Бувало, що й вигравали. Не щастило Пушкіну, не щастило Достоєвскому, але щастило Н. А. Нєкрасову, — вигравав, та чимало. А оскільки ми з вами добре знаємо теорію ймовірностей, то значить — шкода! — певно, що махлював…

В молоді роки мріяв “виіграть на лотєрєє” невеличкий маєток із “душамі” відомий згодом російський історик М. П. Погодін (1800–1875), примірюючись, а що б він міг собі дозволити на прибутки з такого маєточка. Мрії були, щоправда, цілком добрі, всі до останньої: відрядити до мандрівки десяток студентів, зібрати та відкрити для всіх добру бібліотеку. Ну, і в такому роді. Зворушливе було те, що й сам Погодін походив “із крєпостного званія”.

Але, якщо досі ми говорили про Достоєвского, то переважно як про письменника. Звернемося, нарешті, й до іншого. Був, однак, і ще другий Достоєвскій, менше відомий у нашому столітті, публіцист та “властітєль

умов” Росії; так, — чому ж він навчав, до чого закликав? Не потрібно великого труду пізнати й цього Достоєвского, — до наших послуг його “Дневник писателя”, видання — єдине в своєму роді, мислиме — можливо, тільки в Росії. Заглянувши туди — переконуємося, так — вчив тільки “разумному, доброму, вечному”:

Это действительно и на самом деле, почти братская любовь наша к другим народам, выжитая нами в полтора века общения с ними; это потребность наша всеслужения человечеству, даже в ущерб иногда собственным и крупным ближайшим интересам; это примирение наше с их цивилизациями, познание и извинение их идеалов, хотя бы они и не ладили с нашими; это нажитая нами способность в каждой из европейских цивилизаций или вернее, — в каждой из европейских личностей открывать и находить заключающуюся в ней истину, несмотря даже на многое, с чем нельзя согласиться. Это, наконец, потребность быть прежде всего справедливым и искать лишь истину.

Читаєш та думаєш собі — як же добре! — ну, наче все є, й “братская любовь”, і “істіна” на першому плані, а… В той же час важко відігнати душок гнилизни, який виразно дістається крізь оту “любовь к чєловєку” Достоевского. В чому ж справа? — неважко зметикувати. Бо справа — все в тому ж самому…

Дивно для сторонього вуха, хіба не так? — бренить ось це:

…примирение наше с их цивилизациями, познание и извинение их идеалов, хотя бы они и не ладили с нашими…

Вслухайтеся, скільки в цьому висловлюванні зневажливої великодухості (а разом і “братской любві”, природно) - “прімірєніє”… “ізвінєніє іх ідеалов…” І скільки ж іще — воістину хамського зверхництва! Але, а як не “пріміріться”, як не “ізвінять іх ідеалов”, — тоді що? Розкатати їх по деревинах, як ванькіни ломайли в Новгороді, або катькіни в Кримі?

Цей роздутий від власних доброчесностей егоцентрик, не має підозри, що вільним народам світу наплювати на те, як до них на своєму всесвітньому відлюдді ставляться люди, які чомусь уявили себе сіллю землі. Вибачають вони, чи не вибачають їх ідеалів. Вкупі з Федором Михайловичем — “властітєлєм умов”. Отак воно, поштивий наш, — наплювати.

Але, звернімо нашої уваги на такі дивні слова: виявляється, що ота “братская любовь наша к другім народам” — “вижіта” всього тільки за півтора століття спілкування з ними. Оце так! — а де ж панове росіяни перебували перед тим? — невже ніколи перед тим аж ні з ким не спілкувались? — дивні справи… А де ж вони поділися, оті веся та мурома, які жили на своїх одвічних землях, коли туди заявилися перші руси та заснували свій Муром, батьківщину багатиря Іллі? А куди послідували за ними галінди та комі, коли руси з Мурома посунули на захоплення чужих земель далі, на північ та на захід? Виходить що оті “полтора века” — то якраз з часів Петра.

А хіба росіяни були позбавлені можливості спілкуватися з народами середньовічної країни казок Шахерезади — Алтин Орду?

Все це, як бачимо, не лічиться. Дивуватися цьому не треба. Бо ж інший російський “властітєль умов” — В. С. Соловйов, вже раніше пояснив нам, що народи та раси бувають вищі, історичні та християнські, та — нижчі, неісторичні, — всі інші. Але, й він був не перший, бо перший був Н. Я. Данілєвскій. В цьому, віддамо йому належне, він випередив на півстоліття гестаповських фахівців та їх експерта експертів з Rassenlehre, СС-штандартенфюрера (полковника) Вольфрама Сіверса, страченого трибуналом в Нюрнберзі.

От і виходить, що з точки зору Федора Михайловича “братская любовь” розповсюджується, виходить, на самі тільки “висшіє раси”. Але, трошки раніше було