Дві культури - Олександр Боргардт
Чи є потреба писати про те, що письменник ніколи й не пригадав у наступному навіть ім’я барона Олександра фон Врангеля?
* * *Підводячи деякі підсумки Достоєвскому як письменникові, можна без обмовок ствердити, що він був великим російським письменником, європейського рівня, хоча йому — часом, приписують зайве. Наприклад — відкриття психологізму взагалі та використання психологічних міркувань при розкритті злочинів (слідчий Порфірій Пєтрович в “Преступлєнии и наказании”). Це вже позбавлене підстав, останнє повною мірою було в Едгара По (1809–1849), якого просто не міг не знати Достоєвскій, а психологію взагалі привнесли до літератури дещо раніше французи, — О. Бальзак (1799–1850) та Стендаль (Анрі Бейль, 1783–1842).
Разом із тим, він довершив те, що тільки розпочав, намітив Н. В. Гоголь, — викрив із вичерпною повнотою садо-мазохістичний характер будь–яких відносин в російському суспільстві. В цьому є його повна та несумнівна заслуга.
В “Бесах” (1871) він на свій розсуд і дуже цікаво прослідкував витоки та корені більшовицького соціалізму. Батьком якого був всім відомий попередник В. І. Леніна — Сєргєй Нєчаєв (1847–1882). Але тут, можливо, він і не досяг такої високої переконливості як Н. С. Лєсков в своїх “Некуда” (1864) та “На ножах” (1871), що вартували йому літературної репутації прогресивного письменника. “Бесы” та їх автор — не були піддані таким переслідуванням, а — чому? — чи не тому, що Лєсков розкрив проблему глибше? — дошкуливши прибічникам “свєтлого будущєго” — відчутніше? Та й не ускладнюючи до такого ступеню примітивну психіку благодійників людства, як це зробив Достоєвскій.
Що стосується, скажімо, нариса Н. С. Лєскова “Загадочный человек” (1870), то він один дае більш повне уявлення про соціалізм та соціалістів, ніж ціла бібліотека подібної літератури.
Російське життя як таке, становить для світу сюжет обмеженого інтересу, завдяки притаманній йому екзотичності та провінційності: можливо — єдине тому, що цивілізованих днів не дожила жодна рабовласницька культура. Але соціалізм та його генеза (очевидно — саме типова!) з надр саме рабовласницької культури, — це вже тема всесвітнього інтересу. Але, в ній Достоєвскій, схоже, був не цілком на висоті.
В своїх книгах він пильно, часом — блискуче, спостерігав життя, але — майже його не аналізував. На це він був надто слабим та вузьким мислителем, пов’ язаним та злиганим примітивними шаблонами російського культурного гетто. Розмірковування його героїв бувають і складні, й не позбавлені цікавості, але майже завжди неплідні. їм не вистачає глибини. Про нього можна сказати, що він не тільки не наблизив нас до розв’язання загальнолюдських проблем, але й жодної не поставив путем. В цьому він, щоправда, лише наслідував російську культуру, котра все життя билася в лещатах нерозв’язаностей; породжених — нею ж самою.
Достоєвскій ніколи не був популярним письменником у світі, а італійська натуралістка Грація Деледда (1875–1936, Нобель 1926), в одному зі своїх романів (здається — “Під чарами”), прямо пише про “отруйність творчості Достоєвского”. Тут, однак, можна думати, її радше вводить в оману не ним вигадана патологічність російської дійсності. А тут зв’язок — однозначний: за патологічного життя — не може бути непатологічної культури.
* * *Однак, це — Достоєвскій письменник. Але він був іще й публіцистом, пророком та властителем розумів. Як К. Н. Леонтьєв, В. В. Розанов або всім уже відомий В. І. Ульянов, як нас і досі запевняють — найбільш читаний автор світу. Тому що одновимірна ієрархія в суспільстві неухильно проектується й на культуру; та якщо в суспільстві вершиною є цар–самодержець, то в культурі має бути властитель розумів. Дуже добре, коли вони співпадають, як в особі вже згаданого симбірського графомана В. І. Ульянова. Отже — як з цим у випадку господіна Достоєвского?
Віддамо йому належне, в усіх цих іпостасях, як і в своєму письменництві, він був насамперед патріотом. Письменником, так би мовити, в Росії можеш і не бути; але бути патріотом — зобов’ язаний кожний.
Про це свідчить, краще не можна, одна його суто письменницька придумка, про яку ліпше розповісти чужими словами. Про таке просто важко було б зграбніше розповісти самому; та й ніхто не стане обвинувачувати: що вигадав…
Г–н Т. Ардов напечатал в "Утре России" несколько в высшей степени интересных статей о настоящем и будущем России… И не интересных только, но даже волнующих. Автор начал с пересказа одного эпизода из "Подростка" Достоевского: застрелился нектоКрафт, обруселый немец, юноша, что-то вроде студента. И когда стали узнавать, от чего он застрелился, то стали говорить, будто причиной смерти послужили мысли, в которых находился в последнее время этот Крафт: именно, что по его взгляду, очень долго зревшему, Россия — "второстепенное место" в истории, никакого всемирного призвания не заключающее и ни к какой всемирной роли не способная. Идеальный юноша так полюбил свою вторую мать, что не мог вынести этой печальной мысли и покончил с собой. Нужно заметить, примеры такой любви к России, и именно среди немцев, встречаются…
Меня в свое время это место из "Подростка" так же поразило, как и г–на Ардова. И тоже, окончив роман, — я возвращался к этим 2–3 страничкам в начале его. Эпизод разителен тем, что лицо Крафта даже не выведено в повествовании, не показано: много–много, что он на какой-то странице "напился чаю" или сказал кому-то: "я к вам приду"…Таким образом, этот наклеенный сбоку романа кусочек печатной бумаги весьма походит на записочку, которую положили вам под подушку на ночь, — и она всю ночь будет вам сниться… Г–н Ардов весьма правдоподобно говорит, что это — мысль самого Достоевского; не постоянная его мысль, ибо вообще-то он стоял за "великое призвание России", но так… стоявшая у него "уголком" в душе мысль и которую он в душу читателя вставил тоже "уголком".
