Дві культури - Олександр Боргардт
В його житті наступає, не з його провини, перелом, який цілком нагадує такий самий у житті Т. Шевченка. За “Дєлом Пєтрашєвского”, яке так само нічого не варте, виссане з пальця в “ІІІ отдєлєніі”, як і справа про “Кірілло–Мєфодієвскоє братство”, — письменник потрапляє до царської каторги.
Там, на протязі трьох найбільш важких років його життя, письменника оберігають від знущань рідних російських злочинців — поляки. Їх тоді, в тодішньому російському ГУЛАГу, — було завжди не менше, ніж згодом українців в совєцькому. В “Записках из Мертвого Дома” він пише про них цілком лояльно, як про людей (але — не народ), незмінно дорікаючи лише нерозумінням благородства російської народної душі. Але, з тих самих пір, можливо, цей російський письменник ніколи й ніде не напише про поляків і єдиного доброго слова. Для нього вони відтепер назавжди полишаться “полячішкамі”.
З 1854 року його, щоправда, відправляють солдатом до Казахстану, де він має пробути по 1856 рік, коли його “проізвєдут” у прапорщікі.
Звільнившись остаточно, він довго приходить до тями, друкуючи тим часом “Записки из Мертвого Дома” та роман “Униженные и оскорбленные” (1861), — останнє з отого, гоголівського–шинелівського напряму.
Багато часу відбирають намагання, цілком неплідні, видавати власний журнал, та лише 1866 виходить новий роман “Преступление и наказание”, від якого й починається новий, невідомий досі та широко відомий потім Достоєвскій.
* * *З 1861 та до кінця, до 1881, він оприлюднює, крім невеличких речей, сім романів, що за двадцять років — не так вже й багато. Таким чином, чутки про те, що він був змушений обставинами писати свої речі у скрайньому поспіху — радше перебільшення. Та й самі романи не викривають подібного поспіху.
Вони побудовані з невластивою загалом російській літературі продуманістю та ретельністю, та якщо в них і прослідковуються елементи свавільного сумбуру та нестійкості, то вони є привнесені, як не самим описуваним російським життям, то тими ж властивостями ментальності письменника, але не зводяться до огріхів поспіху.
Вражає в “Преступлении и наказании”, чи не кращому з романів Достоєвского, незвичайна ж точність та деталічність опису переміщень героя вулицями Петербургу. Для цього потрібно було виходити йому самому, вздовж та поперек, але — не тільки: треба було мати ще досконалу пам’ять та почуття часу.
Достоєвскій є й типово російський письменник, і письменник майже виключно петербурзький. Дія його романів була би, мабуть, просто немислимою в будь–якому іншому російському місті; хоча б — у Москві. Та й люди у нього — петербурзькі. В той же час Петербург, — то абсолютно не російське місто. Хоча, в рівному ступені, в ньому немає нічого й від міста європейського. Його немислимо порівнювати з північними столицями Європи. Не порівняти з Копенгагеном, котрий, хоч взагалі теж плоский, але непорівняно притульніший та різноманітніший. Не можна рівняти й до зовсім уже чарівного Стокгольму, просторого, красивого та понад елегантного.
Це звичайна собі понура пруська казарма на фінському болоті, від самої плоскої рівноти якої — можна жахатись. Однак, це неодмінна декорація більшості романів Достоєвского.
Чи любив він Перербург? — наче — так. Він добре знав його, значить — любив ним гуляти. Про це свідчать і “Белые ночи”. Але, звідки ж тоді ці нищівні рядки?
Петербургское утро, гнилое, сырое и туманное… Мне сто раз среди этого тумана задавалась странная, но навязчивая греза: а что, как разлетится этот туман и уйдет к верху, — не уйдет ли с ним вместе и весь этот гнилой слизлый город, подымется с туманом и исчезнет, как дым, и останется прежнее финское болото, а посреди него, пожалуй, для красоты, бронзовый Всадник на жарко дышащем, загнанном коне?.. Вот они все кидаются и мечутся, а почем знать, может быть, все это чей-нибудь сон? Кто-нибудь вдруг проснется, кому все это грезится, — и вдруг все исчезнет.
Такого не написати, мабуть, про місто, яке любиш. Значить, не любив Достоєвскій і Петербургу, в котрому прирік жити більшість своїх героїв. Так, може він любив природу?
На це запитання приходиться відповісти також від’ємно. Хоч його романами й розкидані деінде зауваження щодо природи, але це є не більше ніж віддання належного, обов’ язок письменницької чемності, якщо можна так сказати. Пригадаємо, що І. С. Тургенєв, якому він все життя заздрив, — уславився саме описами природи.
Тому що про те, що письменник був абсолютно байдужий до природи, — є вже переконливі свідоцтва.
* * *Вище ми вже казали про те, що його доля була якоюсь мірою (зі скидкою та немалою на те, що він був росіянин), подібною долі Т. Шевченка. Видно це і в тому, що обидва вони відбували свою солдатчину в далекому Казахстані, але — з деякою різницею. Якщо Шевченко був засланий до Орської фортеці, а потім на Мангишлак, у порожні та пустельні місцевості, то Достоєвскій потрапив до Семипалатінську на Іртиші — на скрайній схід країни. Але, в Казахстані — це місце з найбільш привабливою природою. Нижче Іртишем та на північ розлягався чарівно красивий навесні та влітку Кулундинський степ, на схід — лесисті передгір’я Алтаю; на півдні, всього чотири сотні кілометрів — озеро Балхаш та мальовничі гори Тарбагатай.
Вище ми відмічали, однак, зафіксоване російським же істориком — неприйняття російською людиною лісу (поготів — гір) та степу. Лише з річкою він жив, виявляється, душа в душу, плаваючи нею на своїх примітивних “моноксілах”.
Разом із тим він, прямий нащадок збиральників палеоліту, — гостро придивлявся, де та що погано лежить, що з цієї самої природи можна обібрати, спершу збираючи нею рабів на продаж, потім — бобрів, соболів, котиків; потім — ліс, деревину, потім золото, нафту, потім…
Загалом — “Нам нєчєго ждать мілостєй от пріроди, взять іх у нєє — наша задача”. В цьому хамському гаслі “прєобразоватєлєй пріроди” — мічурінців, — втілена вся сутність імперського, споживацького та хижого відношення до природи (це — теж частина культури!). Відношення збиральників палеоліту, але озброєних не
