Дві культури - Олександр Боргардт

Середньо–статистичний росіянин є так само байдужий до природи, як не байдужий середньо–статистичний українець. Тому що — не забудемо це: й природа України була винищена не її аборігенами, але — зайдами, колонізаторами.

Байдужий він, загалом, по суті, й до будь–якої естетики; його кумир — “польза”. Мабуть тому й російська дійсність, попри всіх останніх “європейскіх нєдочєтов”, — завжди була й найбільш неестетичною на світі. Традиційно байдужою до природи є й уся, за малим виключенням, російська література. В ній ніколи не мав успіху одинак В. К. Арсеньев, а М. А. Прішвін, який серйозно цікавився природою, — міцно сидить і сидітиме у письменницькому заштаті. В російському живописі єдиним, хто насправді цікавився природою, крім численних українців, ясна річ, — був єврей І. Левітан.

Цікаво, що це поверхове відношення до природи в російській культурі помітив, сидячи в своєму Кримі, М. Волошин. Він пише з цього приводу:

Отношение русских художников к Крыму было отношением туристов, просматривающих прославленные своей живописностью места. Этот тон был дан Пушкиным, и после него, в течение целого столетия поэты и живописцы видели в Крыму только: Волшебный край — очей отрада. И ничего более. Таковы все русские стихи и картины, написанные за ХІХ век. Все они славят красоты южного берега, и восклицательных знаков в стихах так же много, как в картинах тощих ялтинских кипарисов. Среди этих гостей бывали, несомненно, и очень талантливые, но совершенно не связанные ни с землею, ни с прошлым Крымом, а потому слепые и глухие к той трагической земле, по которой они ступали.

Єдиним серед художників, хто передав красу Криму не поштовкою або олеографією, був наш суворий геній Костянтин Богаєвський (1872–1943), але він був українець та кримчанин, як і сам Кирієнко–Волошин. Це його, Богаєвського очима, бачив та писав свою несмертельну древню Кимерію Волошин.

Природа Східного Казахстану була, ще минулої доби, єдиною в світі та неповторною, з’єднуючи гори, ліси, озера та степ. Там жила велика кількість різноманітних тварин. У південних плавнях Балхашу, в Джетису (Сім Річок; за совєцькі часи не полишили жодної), жили тигри; вони заходили на північ за Іртиш, до озера Чан в Кулундінському степові. Вони живилися дикими кабанами, жили й на Аралі, та на одній зі стін Афрасіабу художник VІ ст. намалював осіннє аварське полювання на тигрів: на коні та зі списом.

Останнього тигра в Середній Азії убили 1932 року, за російських більшовиків. Про це навіть надто не розписували: адже, яка ж там “польза” від тигра…

На Балхаш, як колись і на наш Сиваш та на мадярський Балатон, — прилітали влітку мільйони рожевих фламінго. Багацько чудового було тоді в Казахстані.

Не випадково ж Москва розташувала свій ядерний полігон не де–небудь, не в безлюдній пустелі, Кара Кум, Кизил Кум або Бетпак Дала; ні, вони влаштували його саме в околицях Семипалатінська. Не думаю навіть, що це було свідомо, навмисно; ні, справа була дещо простіша, — безпомилково працював древній інстинкт: знищувати те, чого не можна використати для себе, звідки не можна витягнути безпосередньої “пользи”. Ви скажете, що саме тут прибуток міг би бути як ніде — величезний: вози туристів та загрібай гроші лопатою, — валюту! Але ж ні, це не підходить; тут треба прикласти труд, вкласти гроші, спорудити спочатку належну інфраструктуру, а це — ні до чого. Треба брати лише те, що саме пливе до рук, без жодних зусиль, задарма; як предкам. Лічили, природно, й другу вигоду — геноцидну: в пустелі ж — ніхто не живе.

Солдатчина хутко перестала бути тяготою для Достоєвского, але не краса природи полегшила її. Справа в тому, що незабаром до Семипалатінську приїхав за призначенням молодий (21 рік) новий прокурор, із розлеглого та старого роду баронів фон Врангель, які осіли в Естонії ще за шведських часів. Він знав, хто є Достоєвскій та незмінно опікувався ним аж до самого звільнення.

Олександр, барон фон Врангель, був не тільки інтелігентною людиною, але й великим аматором природи, та поїхав до Семипалатінську, можливо, спонуканий до цього яскравими описами закоханого в свою батьківщину Чокана Валіханова.

Він щиро намагався зацікавити красотами казахської природи і Достоєвского, але — марно. Той не явив жодної цікавості до екзотичного полювання на тигрів, котрих немало жило тоді й вздовж Іртишу; бо тигр — це камишевий кіт і живе лише там, де є вода та камиш. Потерпівши на цьому повної невдачі, Врангель потягнув його тоді на невеличке, але чарівної краси озеро посеред скель, котре перед тим визнав мало не найкрасивішим на землі сам досвідчений Олександр фон Гумбольдт.

Важко сказати, на що вже там розраховував барон, але Достоєвскій на озеро навіть не глянув. “До чого ж він позбавлений поняття про красу природи!” — з прикрістю записав до свого щоденника барон Врангель.

Однак, спостережливий Д. Мережковський зауважив та відмітив, ще один продукт природи, який трапляється у Достоєвского, — то мотив великих мерзенних павуків, які з’являються та протистоять людям ві сні та наяву. Єдине, що йому лишалося зробити та чого він так і не зробив, — це ствердити, що ніде більше, як в Семипалатінську — Достоєвскій цього павучого страху набратись не міг. І дійсно — яких павуків там тільки немає! — і фаланга, і кара–курт, і сірий тарантул… І всі — вельми пристойних розмірів. Всього тільки й винес письменник із чарівної природи Казахстану.

Виніс, а точніше — вивіз, щоправда, також предмет своєї пристрасті, свою першу дружину Марію Ісаєву, бешкетну та репетливу вдову померлого від пияцтва дрібного кузнецького чиновника, котра так нечувано дивувала своєю нікчемністю та вульгарністю інтелігентного та вразливого Олександра фон Врангеля. Її син Павєл буде потім, ніде не працюючи, тягнути гроші з письменника, одвічного боржника, спочатку на себе, а потім — і на свою родину. Що ж — jedem das seme — кожному своє.

Щастивими обидва, як Шевченко так і Достоєвскій, були в тому, що в їх засланні знайшлися люди, які спромоглися, в міру можливості, звести нанівець виники царського самодурства. У