Дві культури - Олександр Боргардт

всесвітніх масштабів. Цікаво було б прочитати, що там цей шереговий графоман, пройдисвіт від історії, як ми в цьому незаперечно переконались, — писав про великого Дарвіна? З якого ж такого підворіття на нього гавкав? Чи ж не передбачив, було, отої самої — “мічурінской біологіі”? А що ж воно таке — цікаво, така собі “славянская наука”? Чи не тотожня вона великій науці “о русском пріорітєтє”, якої утверджувано в ті незабутні роки, з 1947 та по 1953? Як же нам не вистачало тоді саме цього Данілєвского, хоч і був отой, другий, В. В. Данілєвскій, автор уславленої “Русской техники”. А як же вона добре утверджувалась у ті пам’ятні роки! В “научних діскуссіях”, де — по–руські — гра йшла тільки в одні ворота…

Ціллю її було — не забудемо цього, — й об’єктивну істину точних наук — проголошувати тільки зверху; віддати її, остаточно та незворотньо, — на присуд одвічного російського свавілля правлячих. Як казав був на одному зі з’їздів комсомолу російський літературний махлер Алєксєй Толстой: “Люди тысячи лет искали истину, а она — хранится в Политбюро”.

Що в цій ницій книжці є вірне — те є баналом, а що не остаточно банальне — те абсурдне. В одному її перевага не має жодного сумніву: навряд чи з будь–якої іншої відкриється вам з такою жахаючою безнадійністю вся вбога порожнеча російського духовного світу.

Вибачайте, шановні панове, але ж вам треба починати з нуля, з самого початку…

Тому й тільки тому — варто було її розібрати.

Забити до неї нарешті осикового кілка, щоб згнилі мертві не блукали серед живих.

Невеличке зауваження суто практичного характеру. Свого часу (1871 р.) книжка Н. Я. Данілєвского була видана накладом всього в 1200 прим. За 14 років, до 1885 р., вона не була розпродана повністю. Покладемо, задля зручності, що її продали в кількості 900 прим. В наш час, 1991 р., — 120 років потім, її було перевидано в кількості 90 000 прим. та весь наклад розійшовся, що–небудь за місяць–півтора.

Полишимо аматорам точних наук обчислити на основі наведених даних, у скільки разів із тих пір поглупішала Росія.

Думається — катастрофічно.

Смішно? — далебі. Бо хтось же перевидав цю марну писанину саме тепер. Пригадайте, що за визначенням

В. С. Соловйова “Россия и Европа”, — то не тільки “коран глупцов”, але й “коран мерзавцев”.

А нема нічого жахливішого, ніж натовпи перших, спрямовані другими. Ось над цим — і варто задуматись.

* * *

Сучасні спроби відтворити справжню історію Росії (що в цьому розділі робили також і ми), — були помічені, викликали реакцію. Ось, що пише один з чи не найбільш безпристрасних авторів, — він запитує:

Какова же цель всей этой литературы, зачем понадобилось внушать читателям взгляд, согласно которому русские — это народ рабов, всегда преклонявшихся перед сильной властью, ненавидивших все чужое и враждебных культуре, а Россия — вечный рассадник деспотизма и тоталитаризма, опасный для остального мира?

[И. Шафаревич, Есть ли у России будущее?, Москва, 1991, с. 405]

Власної відповіді він не дає, але вона — очевидна: ніхто нікому нічого не “внушаєт”, але істина — має бути. А на це — дозволів не питають. Що ж стосується зауваження, ніби…

Ведь надо отдать себе отчет в том, что если эта концепция впитается в национальное сознание, то это будет равносильно духовной смерти: народ, так оценивающий свою историю, существовать не может.

[теж там, с. 405]

Відповідь на ці ламенти — є тільки одна, — не ми творили вашу історію, панове: ви наварили, вам і розхльобувати. А істині, все одно, — бути! От, з нею й розбирайтеся… Щиро співчуваємо.

ДОСТОЄВСКІЙ

Достоевский — двуличневая ткань; посмотришь с одной стороны, — отливает красным, с другой стороны, — черным; пророк русской революции и пророк русской реакции.

Д. Мережковский

Російська література налічує чимало письменників. Є серед них різні, є й цілком добрі. Але, легко помітити, що такі не всіма вважаються добрими. Так само, як ті, що всіма вважаються добрими — частіше такими насправді не є.

Тому очевидно, що вирішивши розглянути з російської літератури в цілому всього трьох: класика, перехідного (між досовєцькою та совєцькою епохами) та совецького, — треба було їх якось вибирати. Як перехідним класиком мав бути однозначно Горькій, то з останніми справи були дещо складніші.

Найвидатнішими письменниками російської літератури минулого сторіччя (а вона всього їх налічує два, минуле та сучасне), класиками, — вважають Л. Н. Толстого та Ф. М. Достоєвского, отже — хто? Здається — саме останній.

Дійсно, Толстой як мислитель (а він прославився цим не менше) — відпадає майже відразу. Бо ціну йому як мислителю, реформатору та моралісту — визначив в одному, короткому, але ущипливому реченні, — Г. К. Честертон: “Все, що відкрив нам Толстой, — саме собою розумілося для святого Франциска з Ассізі”. А оскільки той жив у ХІІ ст. (1181–1226) — то й нема чого пошукувати істини у Толстого, — надто вже спізнився (по відношенню до Заходу). Ліпше повернутися до першоджерела.

Письменником він був плідним, але не надто розумним, та й стиліст з нього був не великий. Найслабішим з того, що він написав, була — мабуть, повість “Казаки”, події якої відбуваються на Кавказі, незабаром по його “усмірєнії” (“Смірісь Кавказ — ідєт Єрмолов!”). Сюжет її — банальний, характери — схематичні. Та до того (то вже постійна слабість цієї літератури взагалі), — серед них бракує привабливих. Не вірите — прочитайте самі.

Автор — як може, проявляє турботу про свого не надто освіченого російського читача, наділивши повість примітками власного виробу. Вони настільки російськи провінційні, та складені