Сучасна польська повість - Корнель Пилипович
— Ах ти! — Кароль гатить кулаком об стіл. — Що це тобі влізло в голову?
— Не галасуй, Каролю, чуєш? Не галасуй. Я подумав: як неохота, то й не їдь, не буде пуття, коли людина не має охоти; якби ти захворів або тебе поранили, а не Чеслава, то що, думаєш, мітинг у Ступольні не відбувся б?
— То інша річ.
— Знаю, знаю. В тебе є самолюбство і так далі. Це добре, я зовсім не втручаюсь, не сварися зі мною. Побалакаєм, мені з тобою треба поговорити, ось вернемося й побалакаєм, тільки ти на мене не сердься.
Лише по дорозі в Ступольну Кароль дійшов висновку, що в цьому попередженні про майбутню розмову може критися щось важливе й зловісне, якась несподіванка, тепер час багатий на несподіванки, і одна гірша за другу; то ранять Чеслава, то Ксавера тягне додому кота, вночі з’являється бандит з начищеними до блиску халявами і ставить умови, а Магда підслуховує; негода таїться в закутках неба, а Смоляк підкочується з капітулянтськими порадами; в усьому цьому немає нічого дивного, коли кожну подію, кожну проблему брати окремо, але разом виходить якийсь клубок, запаморочливий коловорот, і важко позбутись враження, ніби за хвилину щось трапиться, навіть не обов’язково якась подія, може, просто згадається щось забуте, і потім виявиться, що це має дуже важливе, вирішальне значення. Смоляк міг би не гратися в піжмурки, міг би сказати прямо, не манівцями, але Смоляк любить створювати атмосферу таємничості, він усе робить у цій атмосфері; власне, хто такий Смоляк, поручник Смоляк, начальник повітового Управління державної безпеки, нежонатий, приїжджий, політпрацівник І армії, чортів іпохондрик оце і все, що він про себе розказав, ходяча недовірливість, уособлення пильності; Кароль тепер теж повинен подвоїти свою пильність, тільки зовсім не уявляє, відносно чого і в якому розумінні, вперто шукає в пам’яті те, що міг забути і що може виявитись дуже важливим, шукає до болю в голові, та даремно; нарешті зостається лише одна думка, його гасло й заклинання: аби тільки провести вибори, після виборів реакціонери притихнуть, підібгають хвоста, присмирніють; цікаво тільки, що Смоляк зробить з Модестом, де його шукатиме і як, — Смоляк, уособлення пильності, а такого птаха випустив на слово честі, надто він шляхетний, цей Смоляк; мчить зараз він вантажною машиною в Ступольну, нічний гість назвав це вояжем, останнім для Кароля; йолоп, мабуть, справді вірив, що Кароля можна залякати, Кароль уже встиг звикнути до погроз та вироків, коли б усе це позбирати, вийшла б чимала колекція; а втім, Смоляк старанно колекціонує всі ці листи з того світу, їх багато, але невідомо, яку з цих погроз буде здійснено, Кароль звик, давно звик, він не стане довго розмірковувати над змістом цих листів, але цього разу листа не було, тільки слова, усна заява, в нічного гостя нахабна й однозначна, у Смоляка — загадкова, повна знаків запитання; дорога здається неймовірно довгою, неначе хтось пересунув Ступольну на карті.
Нарешті сипонув густий сніг, з кінотеатру не видно протилежного краю майдану, зараз порожнього, мов уночі, зал набитий людьми, балкон аж тріщить, хоч би не обвалився, коли б хтось підпиляв стовпи, хтось із людей покійного «президента» Блиска, це був би досить дотепний спосіб зірвати мітинг; в перші хвилини Кароль допускав навіть таку можливість і довше, ніж слід було, приглядався до балкона; йому здалося, що в натовпі майнуло знайоме обличчя, вихилилося з-за чиєїсь спини і зникло; Кароль дивився на те місце, чекаючи, що це обличчя вигулькне знову, але воно більш не показувалось; тепер він уже знав, що це не добрий знайомий, не забутий приятель чи давній випадковий супутник, з яким приємно зустрітись, ця невпізнана фізіономія належала людині, яка хотіла будь-що сховатись від його погляду, мусила від нього ховатись, і Кароль напружив пам’ять, намагаючись розпізнати це обличчя, але нічого не вийшло, треба було стримати тремтіння рук на оббитій кумачем трибуні; коли почув власний голос, що відлунював під високим склепінням, він був уже зовсім спокійний; Кароль говорив короткими фразами, підкреслюючи сказане скупими жестами правої руки, то стискаючи її в кулак, то виставляючи вказівний палець; Кароль був добрий промовець, недарма Смоляк поздоровляв його після кожного виступу, і він любив промовляти, сором признатись, але в далекім дитинстві він мріяв стати ксьондзом і проказувати зворушливі проповіді, під час яких жінки плакатимуть, стоячи навколішках; тепер, у кінозалі в Ступольні, не ставив собі за мету зворушити до сліз, але потроху розпалився, як природжений оратор, модулював голосом і з задоволенням помітив, що люди слухають дедалі уважніше, він перестав позирати на балкон, забув, що той може обвалитись; коли дійшов до зрадницької ролі реакційного підпілля і, ніби шукаючи контрасту до змісту слова «підпілля», звів погляд, на балконі знов майнуло ніби знайоме обличчя, але Кароль не урвав мови, тільки знизив голос і вперся ліктями в червону трибуну; тоді гримнув постріл, одночасно з гуркотом Кароль почув, як у нього за спиною обсипається тиньк. «Це він, — раптом сяйнуло йому, — нічний ротмістр». Кароль відскочив за дерев’яну колону, але вдруге той не вистрелив, а біля виходу зчинився крик, штовханина, люди наввипередки кинулись тікати, і Кароль закричав, скільки було сили:
— Люди! Громадяни! Не бійтесь! Не робіть паніки!
Але ніхто його не слухав, поблизу промайнуло спітніле обличчя Смоляка, Кароль гукнув йому:
— Балкон, замкніть балкон!
Смоляк не розумів, запевняв, що стріляли з партеру, хотів зачинити двері й випускати по одному. «В місті нікого нема, — казав він, — це самотній хижак», але Кароль уперся: «Ні, кажу тобі, тільки балкон, зараз пересвідчишся», — і Смоляк згодився, вихід з партеру відчинили. Ступольняни висипали на засніжений майдан і розбігались хто куди, декотрі, переважно молодь, з цікавості лишались, збивалися купками. На балконі сум’яття, тупотня, тепер цей примітивний дерев’яний балкон справ ді от-от обвалиться; перше ніж устигли перевірити документи в першої п’ятірки людей, через балюстраду легко перемахнув худорлявий чоловік; Кароль, не вагаючись, кинувся за ним, але втікач щасливо приземлився,
