Сучасна польська повість - Корнель Пилипович

— Можу.

— Напевно, я б жила там, у Вільковицях, ходила б на Совину гору по горіхи, пам’ятаєш, скільки їх там було, пам’ятаєш?

— Пам’ятаю, Магдо.

— Я добре пам’ятаю. І часто мені сниться та гора, за нею завжди сідало сонце, через ту гору день у нас був коротший, коротший з кінця, а не спочатку, сонце заходило раніш, пам’ятаєш? Мабуть, не пам’ятаєш, ти ж був там на вигнанні.

— Нудьгуєш?

Магда не відповіла.

— Не подобається тобі тут, у Кольську?

— Ой подобається, Каролю, річка гарна, в нас не було такої річки, у нас тільки вузький потічок, з тичкою перестрибнеш, мені тут подобається, але дуже добре пам’ятаю наше село й часто бачу вві сні, і костьол наш мені сниться, як я йду до першого причастя в білій сукенці, зі свічкою.

— До шлюбу ти теж ішла в білій сукні.

— Еге ж, Каролю, і з твоїми чудовими трояндами, вони ще лежать у шафі, вже зовсім сухі, але… — вона урвала мову, ніби боячись сказати зайве.

— Що — але?

— Нічого, нічого. Тільки після весілля я ще ні разу не танцювала, ми взагалі більш не танцювали, чи ти коли-небудь думаєш про це?

— Так, Магдо.

— Мені здається, що я вже стара, старша за Ксаверу.

Він не відповів.

— Вона бавиться з котом. Як маленька. А мені не хочеться бавитися з котом, мені здається, що тут — зал для чекання.

— Зал для чекання? Що ти говориш? — перепитав Кароль і подумав: «Вона чекає Бартека; неймовірно, щоб вона чекала Бартека, тільки мати може чекати повернення вбитого». Вія машинально гладив її по лобі, поки вона не відсунулась від його руки.

— Ти не слухаєш мене, Каролю, думаєш про щось інше.

— Завтра я їду в Ступольну, — сказав він і зразу пожалкував, не слід було їй говорити, що саме в Ступольну, так звану столицю лісової республіки Блиска, в якого навіть в армії були свої люди, і спочатку це не вкладалося Каролю в голові; він пам’ятав, як судили одного з найнебезпечніших «блискарів», посіпак президента Блиска, так величав себе Блиск — «президент лісової республіки»; засідання військового трибуналу відбувалося в кінотеатрі, колишньому шинку — завтра там буде передвиборний мітинг демократичного блоку, — підсудний тримався зухвало й самовпевнено, неначе зовсім не дорожив своїм життям, що мало урватись через кілька годин за вироком військового трибуналу; взвод, якому належало виконати вирок, вже був напоготові; «блискар» мав двадцять два роки, він справляв враження розумного хлопця і, напевно, не належав до тих, хто не здатний усвідомити небезпеку і всю цінність життя; тоді Кароля вразила сміливість цього юнака, до кінця переконаного в справедливості тієї справи, якій він служив під рукою Блиска; Кароль ладен був співчувати йому, поважати його мужність, справжню мужність, яку скеровано в хибному напрямку. «Такі люди повинні бути на нашому боці, — думав тоді Кароль. — Обман наймужніших людей, зіштовхування їх на шлях кривавої опозиції — ще один злочин вітчизняної реакції». Так думав Кароль в той час, коли хлопець, високо піднісши голову, став перед взводом. Було дуже тихо, і слова військового прокурора, що оголошував вирок, звучали на диво ваговито, та коли пролунала команда: «Взвод, огонь!», солдати завели між собою балачки, мов на привалі, і Кароль не йняв віри очам, спостерігаючи цю сцену; мужній смертник одним скоком опинивсь на огорожі, і тоді ляснув одинокий, негучний постріл — то був постріл з прокурорового пістолета; прокурор, схожий на канцеляриста, який випадково начепив відзнаки майора, один не розгубився, довів, що в нього сталеві нерви і блискавична реакція; але особливо соромно було Каролю за того, що висів на огорожі, а точніше, за своє уявлення про нього, за те, що вважав його героєм, який не похитнувся перед лицем неминучої смерті; герой був просто пройдисвіт, певний за своїх дружків зі стрілецького взводу; то була шахрайська мужність, і розчарування Кароля перейшло в презирство. «Нічого собі, — думав він, — розчаровуватись у ворогові». На щастя, прокурор іншими очима дивився на «блискаря», вистрелив вчасно і влучно, руки в нього тремтіли вже потім, у машині, руки в нього тремтіли й пітніли, він витирав їх об коліна, похмуро мовчав, але Кароль знав його думки, майор, напевно, думав про солдатів із того взводу, які після команди завели балачки, мов на привалі, майор мусив про них думати, це його обов’язок, дуже добре, що в цій грі ролі поділені.

— В Ступольну, — сказала Магда, і це було навіть не питання, а протест, зведений до межі упокорення.

— Там тепер спокійно, — сказав Кароль. — Блиска немає на світі.

— Спокійно. А Чеслав?

— То було не в Ступольні.

— Ага, — мовила вона, примирившись.

— Спи, Магдо, ти стомилась, а я виспався вдень.

— Буду спати.

Він прислухався до її рівного дихання з ніжністю й заразом з почуттям полегкості, присутність дружини заважала думати, її настороженість і тривога сковувала думки, затьмарювала їх ясність; тільки коли вона засинала, поринала в забуття, він звільнявся від цієї роздвоєності мислення; вона спала спокійно, тихо, і хоч Кароль не бачив її обличчя, але зблизька вгадував обриси, зачаток її усмішки, усмішка крізь сон — найщиріша, найбезпосередніша; напевно, Магда в цім сні мандрує по Совиній горі, шукаючи лісових горіхів, або по дорозі до костьолу, що в червні засипана тополиним пухом, а в січні, тепер, наїжджена полозками саней; вона втекла з цього залу для чекання в сон — ось звідки ця усмішка, майже непомітна; втім, усмішка не конче повинна бути помітною, взагалі добрі почуття можуть бути непомітними й невловними, добрі почуття і добрі думки, так само, як добрий сон, де минуле має перевагу над нинішнім днем, де час не владен; добрий сон вже прийшов до Магди, а його, Кароля, обминув; не треба було спати вдень з приблудним котом на животі, безсонної ночі добрі спомини рідіють, лихі думки згущаються, тут час всевладний; Бартек не рожевощокий пустун у гімназичній формі з блакитними кантами, обличчя Бартека зліплене з гіпсу, абияк, це не обличчя, це меморіальна дошка, прикріплена до стіни будинку, на дошці риси в нього гострі, як у смертельно втомленої людини; чи можна ототожнювати меморіальну дошку з обличчям убитої людини, молодого офіцера, заслуженого партизана, який помер, але повинен жити в пам’яті; фотографія в материній кімнатці гладенька й блискуча, тільки з боків наповзають жовті плями; дошка на стіні будинку сіра й шорстка, навіть за самим задумом своїм вона невдала; обличчя Бартека, справжнє його обличчя, десь між фотографією,