Сучасна польська повість - Корнель Пилипович
— Даремно, секретарю, шнур перерізано.
Кароль швидко сунув руку під подушку.
— Даремно, секретарю, не встигнете, я вистрелю перший, на всякий постріл, ваш чи мій, сюди з’явиться той, кому слід, я не сам прийшов, я не відвідую подружніх спалень сам-один.
— Погасіть ліхтарик, не будіть дружину, вона вагітна.
З хвилину він не бачив нічого, тільки вирували вогняні цятки в примружених очах. Кароль намагався уявити собі непроханого гостя, його постать, вираз обличчя. «Аби тільки вона не прокинулась», — думав він.
— Я не збираюсь турбувати пані Магду, — говорив той приглушеним, ніби замогильним голосом, — наречену полковника Бартека, але покладіть пукавку, секретарю, не будемо ж ми розмовляти, наставивши один на одного дула, мов гангстери. «Як ви відчинили віконниці?» — це питання лише промайнуло в голові Кароля, навіщо йому знати, як відчиняють зачинені віконниці?
— Вас прислав Модест?
— Я не хлопчик на побігеньках, секретарю, я прийшов на доручення полковника Бартека, колись вашого брата…
— Знов ця мерзота! Дайте мертвому спокій!
— Вас введено в оману.
Кинутись, вибити револьвер з рук і — за горло.
Душити, поки очі вилізуть з орбіт. У сірій сутіні непроханий гість має плюгавий вигляд, хирляк. Або жбурнути йому в морду подушку, душити, душити, поки баньки не вилізуть. У щодалі рідшій сутіні візитер маліє, він старий, років п’ятдесят чи й більше, дряблі м’язи, крихкі кістки. Або стрибнути за шафу, він вистрелить у стіну і дістане по довбешці табуреткою, старий здохляк з твердими халявами, граф-ротмістр, не вибереться з-під табуретки.
— Я не сам, секретарю.
— Чого вам треба?
— Полковник Бартек, колись ваш брат, має два бажання.
«…душити, душити, поки баньки не вилізуть, поки не накладе в штани, гнида з твердими халявами, свиня, паскудна свиня, облиш Бартека, дай моєму братові спокій…»
— Ви помиляєтесь…
— Час покаже, хто з нас помилявся. Говоріть, я слухаю.
— По-перше, відмініть завтрашній мітинг у Ступольні…
— І замість нього відбудеться мітинг легальної опозиції, так, ротмістре, так, графе?
— Помиляєтесь, ротмістром я був ще у вашому віці.
По-друге, зніміть із цього будинку неоковирний надгробок, бо, по-перше, полковник Бартек не помер, а, по-друге, він полковник, а не капітан, як говорить напис на цьому неоковирному родинному червоному надгробку, полковник не бажає…
— Чого?
— Щоб ви далі провадили діяльність у ППР і використовували його заслуги та славу для більшовицької пропаганди.
«…душити, душити, поки вийде з нього мерзенний дух; Бартеку, брате, ці гади роблять з тебе пострах; навіщо я відіслав Петера, навіщо?..»
— Помиляєтесь, від вас не вимагається відповіді, заяви на письмі, ви маєте час до завтра, якщо не хочете, щоб ваш завтрашній вояж у Ступольну став останнім…
— Це ви помиляєтесь, ви… ви… ет, байдуже, як вас звати, ви помиляєтесь. Скажіть Модестові…
— Я вам не слуга. Подумайте, як слід подумайте, ми даємо вам можливість зберегти життя, заради полковника, він вам довіряє, досі довіряє, що мене дуже дивує, я б не довіряв тому, хто здатний підступно відняти жінку…
«…нічого собі, розчаровуватись у ворогові; якби рука була на метр довша, притиснув би цю морду до стіни; аби тільки Магда не прокинулась, спи, солодко спи, мандруй по Совиній горі…»
Непроханий гість вистрибнув у вікно і зробив це так вправно, ніби скочив на коня. Кароль з пістолетом у руках кинувся за ним, Магда припала до чоловіка.
— Не ходи туди.
— Ти не спиш?
— Я все чула, але зовсім не боялась.
Кароля охопив пекучий сором, немов раптом його оголили до останньої думки й почуття.
— Що з тобою, Каролю?
— Бачиш, я ж не міг інакше, він вистрелив би в тебе, їх було багато…
— Нащо ти виправдуєшся, Каролю, я дивувалась, що ти можеш так з ним говорити, навіть голос не затремтів…
— Магдо…
— Що, Каролю?
— Ти ж не віриш у ці брехні про Бартека?..
— Ні, — відповіла вона тихо, через силу, — ні, ні, Каролю, що ти! Мертві не вертаються. Правда? — І повторила: — Мертві не вертаються. Ніколи.
Він дивився їй в очі, але бачив обличчя Бартека, те, що на фотографії, і те, що на меморіальній дошці, та ще призабуте обличчя хлопця-партизана з офіцерськими нашивками, яке не збереглося ніде, крім пам’яті.
— А якби…
— Ні, ні, — поквапно перепинила Магда, — нема, не може бути ніяких «якби».
Коли б її спитати, чи боїться вона Бартека, чи кохає його, вона не змогла б відповісти. Тому він не питав.
Її тонкі руки з довгими пальцями, вкриті голубуватими жилками, які, здавалося, пульсували в прискореному темпі, лежали на його плечах, лобом вона сперлась йому на груди й неначе хиталась, гойдалася в такт власному диханню; він узяв її на руки, переніс у постіль, тепер вона лежала навзнак, втупивши очі в стелю, мовчки, він хотів заговорити до неї, але не смів торкатись її думок, які, напевно, були зранені, болючі, надірвані внутрішньою боротьбою; з тривогою і страхом вона говорила про зал для чекання, а це означало, що вона тут самотня й чужа; коли-небудь вона скаже, без сумніву, скаже, може, й зараз, за хвилину: «Нащо я сюди приїхала? — і матиме рацію; вона заплющила очі й сказала:
— Добре, що мама не прокинулась, правда, Каролю?
3
Хмари стелились низько, було вітряно й холодно, раз у раз починав порошити ріденький, дрібний сніг, потім спинявся десь на півдорозі, хуртовина не квапилась; сонлива, похмура погода пригальмовує думки, людина внутрішньо дрябліє, і їй не хочеться поспішати, взагалі неохота рухатись — так казав Смоляк, який сам себе називав чортовим іпохондриком; тепер він вголос міркував, чи Каролю обов’язково треба їхати в Ступольну, коли дружина нездужає, а Чеслав у лікарні, адже ніде категорично не сказано, що Кароль неодмінно мусить бути присутнім на всіх заходах; Смоляк одразу здогадався, що Каролю поставили новий ультиматум, не припускав тільки, що цього разу замість аркуша паперу з наклепами та погрозами прибув живий емісар лісової республіки; з великим інтересом вислухав Смоляк розповідь Кароля про нічні відвідини й висловив свою думку: по-перше, Кароль
