Сучасна польська повість - Корнель Пилипович

Кароль не впізнає Смоляка, це убитий встав, підсів до Кароля, ворушить борлаком, він не хлопець на побігеньках, а представник полковника Бартека, полковник має два бажання, Смоляк надто легко помінявся з ним місцем і роллю, Смоляк, чортів іпохондрик; Кароль відвертається від нього, від цього двоїстого обличчя, так часом у кіно одне обличчя накладається на друге, в кіно або уві сні; Кароль довго протирає скло, лавина снігу мчить назад, на вибоях щось глухо гупає об дно кузова.

— Чого ж ти зразу не сказав?

— Не горить, замки в нас міцні.

— Ти віриш цій бридні?

— Не вірю. Але я не знав твого брата.

Не обов’язково знати Бартека, щоб не вірити в його воскресіння, в газеті була фотографія, та сама, яка стоїть під дзеркалом на материній тумбочці; Смоляк уже був тут, коли у «Волі люду» з’явився цей знімок — чоловік у параднім мундирі — не схожий на бандита, схопленого із зброєю в руках, не може бути схожий; Смоляк ніколи нічому не вірить до кінця, завжди припускає можливість позірної правдоподібності; зараз він жує сигарету і мружить очі, сірі, мов спопеліла земля, свердлить цими очима, бо йому всюди ввижається таємниця; Кароль дужче тупає ногами, щоб заглушити Смолякові слова: «Я не знав твого брата», він певен, цілком певен, що той, хто домагається ставки віч-на-віч, не Бартек, але одного не може зрозуміти — навіщо вони влаштовують цю безглузду комедію; як виглядає цей фальшивий брат, як поводитиметься, він же одразу здемаскує себе, Кароль не обізветься перший, але, може, той його звідкись знає, взагалі неможливо уявити собі цю ставку віч-на-віч, це буде невеселий фарс, блазенство; ні, Кароля не лякає ставка віч-на-віч, йому нічого боятись, він почуває тільки огиду, що немовби обліплює всі його думки й почуття, огиду, яку він стріпне з себе за хвилину; у Смоляка немає ніякісінької фантазії, він усе сприймає надто прямолінійно і буквально, йому навіть невтямки, що, кажучи: «Я не знав твого брата», він уже бере під сумнів добре ім’я Бартека; не треба казати про це ні Магді, ні матері…

— Чого задумався? — Смоляк не любить надто довго мовчати.

— Про брата думаю, про Бартека, того, справжнього, що лежить у могилі, і цього типа, з яким ви цяцькаєтесь; навіть цікаво було б глянути на нового брата, яким ти мене наділив.

— Не я, Каролю, — Смоляк не помітив іронії або вдає, що не помітив, — не хотілося б мені вигадувати для тебе братів.

В управлінні Смоляк одразу якось розм’як, розслабився, став повільним, дуже довго довелось чекати, поки привели фальшивого брата; Каролю хотілось показати, що він не просто спокійний, а байдужий, ба навіть знуджений, він пробував позіхати, але не міг відірвати погляду від дверей; коли за ними затупотіли кроки і двері на розхитаних завісах задвигтіли, ніби самі хотіли завчасу відчинитись, Кароль уп’явся пальцями в бильця крісла, в роті раптом пересохло, він одчував на собі погляд Смоляка, але все ще не мав сили відірватись від двигтючих дверей; нарешті вони розчахнулись, і поріг переступив у супроводі автоматника чоловік з обличчям, геть укритим синіми цятками, та маленькими сльозавими очицями, які щулились від світла.

— Він прикидається майже сліпим, — сказав Смоляк.

— Каролю, брате, — заскиглив арештований, — рятуй, подивися, що вони зі мною зробили!

— Я не знаю тебе.

— Рідного брата зрікся, Каролю, змилуйся, — і арештований упав навколішки й захлипав, але то був нездарний плач, навіть найгірший актор при потребі плакав би краще.

— Це якийсь псих, — сказав Кароль невідомо до кого й відчув себе так, наче його по шию занурили в смердючу калюжу, повну кінських п’явок та всякої хробачні; він раптом зрозумів, що немає ніяких доказів, що цей тип не є його братом; може, покликати Чеслава, матір, Магду, інших жителів Кольська, які знали Бартека, ніхто цій казочці не повірить; але ця пика з маленькими очицями Каролю ніби по знаку, тільки темно-сині цятки збивають з пантелику; Смоляк мовчить, не поспішає нічого з’ясовувати, він ніколи не любив довго мовчати, а тепер, бач, мовчить, його тішить ця атмосфера таємничості, загадковості; але ніякої загадки тут нема, Смоляк зараз пересвідчиться в цьому.

— Встань, дурню, — різко крикнув Кароль, і арештований підвівся, все ще хлипаючи.

— Твоє прізвище?

— Таке саме, як і твоє.

— Твоє прізвище… зараз скажу… Сфа… Сфа… ага, Сворновський.

Самозванець не зміг приховати розгублення, Кароль ляснув у долоні.

— Йому треба спустити штани, — сказав він.

— Це німці заглядали євреям у штани, — протестував арештований, — хіба я в гестапо?

— Заткни пельку, дурню, заткни пельку, Сворновський; треба спустити йому штани, в нього татуювання на сідниці — миша, що тікає в діру, у відхідник.

Конвоїр, насилу стримуючи сміх, запитливо дивився на Смоляка, арештований бубонів:

— Так вас цікавить моє гузно, так цікавить?

Смоляк кивнув у відповідь на запитливий погляд солдата, той повернув затриманого лицем до стіни, шарпнув непідперезані штани, і тоді Смоляк зайшовся таким реготом, що йому аж дух перехопило:

— Що за вигадка — малювати мишу на гузні! Вивести!

Лжебрат секретаря зник за дверима. Каролю дуже кортіло плюнути йому вслід, дратував і цей недоречний регіт Смоляка; він кинув шапку на підвіконня, лоб у нього спітнів.

— Ну, ось тобі й ставка віч-на-віч.

Смоляк хотів закурити, але сірник погас, бо він усе ще сміявся, пирскаючи й віддихуючись.

— Мені зовсім не до сміху.

— Це ж чому?

— Тому, що все це мені не подобається. Потрібна була миша на гузні в цього дурня, щоб ви повірили, ти і твоє начальство в Познані, що в мене немає брата в банді.

— Ставка віч-на-віч — не моя ідея.

— Не міг розпитати? Є ж люди, що знали Бартека.

— Ач який розумний. Я повинен був за твоєю спиною випитувати, чи один з бандитів, бува, не брат секретаря повітового комітету?

Кароль не знав, що сказати.

— А ти звідки його знаєш?

— Звідки? Вперше бачу його.

— Ну то ти справжній Шерлок Холмс.

— У нас дома є така фотографія: група харцерів[38], серед них — Бартек, а поряд нього цей Сворновський, десь у гімназичному таборі. Бартек розповідав мені про цю мишу, і я запам’ятав фізіономію Сворновського, як не запам’ятати типа з мишею на заду?

— Так, так, — муркнув Смоляк, який вже крутив ручку телефону, викликаючи Познань, потім доповідав про Ступольну; він постарається встановити особу терориста, але на це надії мало, а той, що назвався Новаком, не