Сучасна польська повість - Корнель Пилипович

іде і, ясна річ, не вертається, ані з Бартеком, якого воскресив, ані сам; Смоляк уникає розмови про це, є, каже, важливіші справи, бандити лякають підпалами, скільки їх буде під час виборів, скільки ще людей загине… Смоляк уникає розмови, а в Кароля немає духу сказати йому, що Модест теж бандит, і тепер на одного ватажка паліїв було б менше, якби Смоляк виявив більшу пильність і далекоглядність; випустити такого птаха за місяць до виборів — це вже навіть не помилка, помилитись може кожен, але це гірше, ніж помилка, це порушення партійного обов’язку, що вимагає бути пильним і нещадним до ворога, особливо такого, який не гребує наклепом, шантажем, обпльовує полеглих; проте Кароль не сказав цього Смоляку і не скаже, не хоче нагадувати йому, дорікати; треба дбати про безпеку мітингів, зборів, охороняти різні об’єкти, а людей обмаль, вони перевтомлені, недосипляють, Кароль це дуже добре знає; знає й те, що коли він поїде на периферію, хлопці Смоляка — молокососи, як Чеслав, і трохи старші — будуть на своїх місцях, забезпечать порядок на кожних зборах, кожному заході, вдаватимуть, що нітрохи не втомились, хоч потім падатимуть з ніг і навстоячки спатимуть на морозі; справді, зараз не час докоряти, картати, виявляти недовір’я до Смоляка, який теж спить і їсть стоячи. За вікном зима, біліє сніг, і темрява не така густа, зелений прапор у вікні адвоката вгамувався, очі сльозяться, холод від ніг повзе все вище, Кароль не думає про це, він звик до холоду так само, як до своїх думок про Модеста; Бартек не вернеться, мертві не вертаються, це тільки бганки зеленого прапора скидаються на людське обличчя, дуже невиразне обличчя людини, що мусить мовчати, це обличчя Бартека, загиблого в глибокій ярузі і живого в Модестових брехнях; Модест — самозваний родич, гадюка, як казав Бартек, Модест — майор, що дав драла з армії і пристав до легальної опозиції, Модест — паскуда. Магдо, не бійся Модеста, не бійся Бартека, мертві не вертаються, йде боротьба не на життя, а на смерть, ворог не гребує ніякими засобами, ладен використати навіть мерців, Магдо, не треба боятись Бартека, але не слід і відбирати в мами надію…

Задзвонив телефон, вартовий зірвався на ноги, машинально вхопив автомат, виставив уперед, шапка в нього злетіла з голови і глухо плюхнула на підлогу.

— Ну, що таке?

— Є зв’язок з Познанню, товаришу. — В хрипкому голосі бринить радість. — З ким з’єднати, товаришу?

— Не треба.

— То чого ж ви так домагались?

— Алло, дайте сто сімнадцять, місцевий. Магда? Це ти? Я не розбудив тебе? Нічого особливого. Чеслав ще не вернувся, вони не вернулись, боюсь за нього, але мамі нічого не кажи, ні, не кажи. На добраніч. Я ще почекаю. Чеслава. Їх усіх. На добраніч. Спи спокійно.

2

Мати плакала довго й невтішно, ніби скоїлось хтозна-яке лихо. А рана була не страшна, куля пройшла крізь м’язи, не пошкодивши кістки, Чеслав навіть не скривився, коли хірург копирсався блискучою залізячкою в рані.

— Могло бути гірше, мамо, — втішав він, усміхаючись, — могло бути куди гірше.

Але мати не хотіла слухати, обіруч стискала голову, сумно, з лагідним докором примовляла:

— Самі лізете туди, де найгірше. Спершу Бартек, нехай йому земля буде пером, коли хтось поховав його; спершу Бартек, мало йому було одного разу, то знов на смерть пішов. І тобі буде мало, і ти достукаєшся, обидва ви достукаєтесь, і ти, і Кароль, зостанусь я сиротою, така моя доля… Ти ж не залишишся в лікарні?

— Залишиться, — сказав лікар, — може бути зараження.

— А може, дозволите йому піти додому? — просила мати. — Пане доктор, може, дозволите, день і ніч буду коло нього, телефон у нас є.

— Ні, — відповів лікар, — ніяк не можна. Ви ж не дитина.

Знітилась, попрямувала до дверей, але вернулась, підійшла до узголів’я, хвилинку постояла мовчки, потім простягла руку, повільно, майже крадькома, ніби сором — лячись, провела долонею по синовій чуприні, по лобі, по щоках, ще гладеньких, хлоп’ячих.

— Дитинко, дитинко… — шепотіла, і сльози тремтіли на її зів’ялім виду, збігали по зморшках, мов краплі дощу по корі дерева, і Кароль не міг дивитись на це, на поблажливу міну Чеслава, що в такий спосіб приховував своє розчулення, на обличчя матері, в якому було стільки страху та безпорадності.

— Ходім, мамо, — сказав він, — адже з ним тут нічого не станеться.

— Та тут ні, — згодилась мати, ще раз жадібно торкнулася пучками синового чола, і вони вийшли.

— Могло бути гірше, — втішав Кароль.

— Буде. Ще буде.

— Не крякайте, мамо.

— Буде гірше. І з тобою теж. Хто лізе, куди не просять…

— На світ народитись теж нікого не просять. А тих, хто на печі сидить, також смерть не минає.

— Знаю, знаю. Я нічого й не кажу, все одно не послухаєте мене, мабуть, це не пусте діло, коли вас до нього так тягне. То я вже й не кажу — покинь це, покиньте це, все одно не послухаєте. Але серце мені болить. У тебе теж будуть діти, хоч і не ти їх родитимеш.

— Прийду ночувати додому, — сказав Кароль примирливо, — хоч раз не будете самі.

— І на обід прийдеш? — зраділа мати.

— І на обід.

— От і добре. — Вона дріботіла поряд, ніби не поспіваючи за ним. Кароль притишив ходу і взяв її під руку, довелося трохи нагнутись, така вона була маленька, а він пам’ятав матір ще показною жінкою. — Це добре, — говорила вона, — Магда наварить картопляних галушок, вже навчилася їх готувати, у них в Малопольщі не знають цієї страви, пам’ятаєш, але вона вже навчилася. Магда хороша жінка, дуже тебе любить і страшенно за тебе непокоїться. Це добре, що переночуєш, ти повинен відпочити, очі он зробились червоні, мов у того кроля, не сердься, це я ненароком так сказала, людина — не кріль, але очі в тебе червоні, завжди червоні, ти ж вічно недосипляєш, не сердься, синку.

— Я не серджусь, мамо. Справді, мені треба відпочити.

— Так, так. Треба відпочити. І Чесеві теж. Тепер він одпочине, відіспиться в лікарні, лихо не без добра, з рукою, мабуть, нічого страшного, правда, синку? І треба ж, щоб саме його поцілили, саме його; ніколи вас нема вдома, як колись Бартека, так тепер вас обох, а Чесьо ще дитина, хати не держитесь, я сама-самісінька, нема до кого слова мовити, Магда хороша жінка, дуже хороша, але ж це не дочка…

— Ще ж є Ксавера, Петер.

— Цей п’яничка — славний