Сучасна польська повість - Корнель Пилипович
— Аби дотягти до весни, — сказав Кароль. — Ох, коли б уже весна.
— А що буде весною? Зміниться щось?
— Все буде вже позаду. І вибори, і все.
Мати на хвилинку замислилась, потім спитала:
— Ти боїшся цих виборів?
— Ні, не те що боюся. Тільки…
— Що тільки?
Кароль не знав, що відповісти, раптом відчув страшну втому, сонце сліпило й розморювало, відбирало силу.
— Важко буде, — зітхнув він.
— Всюди так?
— Як де. В нашому воєводстві загалом спокійно, тільки тут, саме тут…
— Тебе хотіли перевести на захід, — нагадала мати, — там спокійніше? Там не так важко?
Він не відповів. Десь на західній окраїні воєводства, в Гожові, Свебодзіні, Зельоній Гурі, в містах і повітах, відомих йому тільки з назв, теж, мабуть, було важко.
Але, напевно, не було там стількох блисків, рисів і модестів, напевно, менше стріляли, менше було пожеж і похоронів. Чи шкодував він, що не поїхав до якогось там Свебодзіна, — на це важко було відповісти самому собі.
Кароль не шкодував, не картав себе, хоч часом здавалося, що там може бути цікавіше, ніж тут, у Кольську, яке географічно належало до Великої Польщі, а економічно — якщо можна робити такий поділ, — було зв’язане з колишнім Царством Польським. Ні, він не шкодував, але часом його огортала якась туга, якесь оманливе почуття, що там можна гори перевернути, адже там майже все робиться заново, а це куди більш вдячне діло, ніж латати старі дірки. Чи не податись після виборів на захід? Він не звірив матері цієї думки, цієї неясної мрії; за хвилину вона здалась йому сміховинною дитячою вигадкою, втомлена людина завжди подумки шукає собі якогось пристановища, а Кароль дуже втомився; сонце все пригрівало, пальто ставало дедалі важчим, сорочка прилипла до спини.
— Шкода, що я віддав машину нашому старості, був би підвіз вас, мамо.
— Е, я люблю пішки ходити.
Магда не чекала Кароля в цю пору, зраділа, підставила бліду щоку для поцілунку.
— Ти, мабуть, голодний? А що з Чеславом?
— Пусте, нічого страшного. А це що за звір?
Під столом стояв наїжений і розлючений, а може, просто переляканий рябий кіт з кумедною трикутною плямою на носі.
— Пані Ксавера принесла, каже, що його звуть Філіп, на це ім’я озивається, а на інші — ні.
— Філіп — людське ім’я, а не котяче, — сказала мати.
— Ще тільки котів тут бракувало, — скипів Кароль.
— Нехай буде, коли вже принесла, — лагідно заспокоювала Магда, — кіт у хаті не завадить.
Але Каролю було не до котів, він пішов у другу, маленьку, кімнатку з завішеним вікном, де спала мати, ліг, не скидаючи черевиків, на стару канапу і, перше ніж Магда встигла зготувати картопляні галушки та підливу, заснув мертвим сном і не чув деренчання телефону, а Магда брехала в трубку, що його немає вдома. Спав він, мабуть, дуже довго, бо коли прокинувся, було вже зовсім темно, якась вага налягла на живіт, з хвилину він не ворушився, не розуміючи, що воно таке, потім намацав рукою щось пухнате — то був Філіп, який згорнувся клубком, теплий і округлий.
— Стережеш мене, — розчулився Кароль і здригнувся від холоду, — тобі тепло, котяро, в твоєму кожушку. — З котом на руках він вийшов у другу кімнату. — Не дзвонили мені, Магдо? Як ся маєш, Петере?
— Не дзвонили, — збрехала Магда, але потім схаменулась: «Завтра дізнається, буде гніватись». — Був дзвінок, — вона опустила очі, — та пожаліла тебе, навіть обідати не розбудила, ну, я й сказала, що немає вдома. Погано зробила?
— З комітету дзвонили?
— Від старости.
— Чого їм треба було? — пробурмотів собі під ніс Кароль. — Ну й відіспався ж я — за всі часи.
— Нічого, якось дадуть собі раду. А тепер попоїж.
Заглянула Ксавера.
— Смачного, — сказала вона, — вибачте, мабуть, перешкодила вам. Я тільки до пана Петера.
— Громадянин Петер Волошин, старший сержант, до ваших послуг, — випнув груди Петер.
— Для Петера в мене є доручення, — сказав Кароль з ледь помітним роздратуванням, і Ксавера подріботіла до дверей, белькочучи перепрошення й ласкаво кличучи кота:
— Киць, киць, Філіпоньку!
— Ти міг би бути з нею ввічливіший, — лагідно сказала мати, — вона хороша. І зовсім самотня.
— Яке доручення, начальнику? — Петер зрадів.
— Випий чарку і йди спати. Сьогодні вартувати не треба, я буду вдома.
— Добре, можу піти, — скривився Петер, — можу й піти.
— Ти якийсь сердитий, сталося щось? — запитала стурбовано Магда.
Кароль не відповів, він дивився в вікно — за скуленими від морозу садками вигинався дугою міст через Варту; Кароль любив дивитись на нього, особливо смерком або вночі, тоді міст виразно виступав з пітьми, освітлений низкою ліхтарів, схожих на великі перлини; це було давно, до війни, а тепер на мосту було темно, тільки чітка чорна риса видніла на воді, скутій матовою кригою при березі й лискучій на середині річки.
— Все видивляєшся, видно, тягне туди. Один раз обійдуться без тебе, ти ж сам казав: незамінних людей нема.
— А таки правда, — притакнула мати.
— Звісно, обійдуться. Мені треба відпочити. Перед завтрашнім днем.
— А що в тебе завтра, синку?
— Та нічого особливого, як звичайно. Але треба відпочити.
— Лягай спати, від сну найбільш сили прибуває.
— Не хочеться мені спати, мамо.
— Мабуть, я вам заважаю.
— Ні, мамо, що ви.
Вона позирала то на Кароля, то на Магду, не вміючи приховати, що рада бачити їх укупі.
— На добраніч, діти.
Не скрипнули пружини старої канапи, мати роздяглася й лягла дуже тихо, а може, й зовсім не лягала, може, не спала, була ще з ними, тільки відгороджена стіною й дверима; це якось бентежило Кароля, він ходив навшпиньках, говорив півшепотом, потім приліг поруч Магди, яка намагалась побороти сонноту. Губи в неї були пошерхлі, шорсткі, груди пашіли вогнем.
— В тебе гарячка?
— Ні, я здорова, Каролю, просто в такому стані з жінками всяке буває.
— Але гарячка — це не нормально.
— В мене немає гарячки, тобі здалося, Каролю.
— Ти сонна.
— Трошки. Але спати не хочу. Ми так мало з тобою розмовляємо.
— То порозмовляймо.
— Знаєш, — вона говорила неквапно, з паузами, ніби трохи соромлячись, — я все частіше думаю про те, що коли б вас не виселили звідси туди, до нас, ми з тобою ніколи б не
