Сучасна польська повість - Корнель Пилипович

Кароль запам’ятав його одяг: темно-синя тісна куртка, широкі коричневі штани; збігши зі сходів, крутих, мов драбина, не чуючи лютих окриків Смоляка, який, видно, не зразу второпав, що сталося, втікач замішався в найближчий гурт цікавих, котрі, побачивши Кароля з пістолетом у руді, швидко розступались, даючи йому дорогу, але за втікачем ніхто не гнався, ніхто не послухався волання Кароля: «Громадяни, це бандит, держіть його!», втікач мчав через майдан з неймовірною швидкістю, наче був спринтером і змагався за олімпійські лаври, ще хвилина — і він зникне за рогом, Кароль спинився, гукнув:

— Стій! Стій! Стрілятиму!

І вистрелив, примружившись і закусивши губу, втікач спіткнувся, впав, Кароль уже був біля нього, позаду чув тупіт — то люди Смоляка, рукою подав їм знак: «Стоп, спокійно»; втікач спробував підвестись, але тільки перевернувся горілиць і вп’явся очима в Кароля, він не був такий старий, як здалося вночі, і скидався скоріш на ченця, ніж на ротмістра, мав сухе, аскетичне обличчя й великий борлак, що ритмічно здригався; Кароль сплюнув на сніг, він шукав у собі того нічного гніву, коли не міг дотягнутись до цього обличчя, тоді грізного й ненависного, а тепер майже гротескового, немов причепленого до пульсуючого борлака; вхопити за цей борлак, душити, душити, поки не повилазять балухи, поки не напустить у штани, гад з твердими халявами, але зараз він уже не в чоботях, устиг перезутись.

— То хто ж помилився? — сказав Кароль, схиляючись над утікачем. — Хто помилився, не довелось довго з’ясовувати. Тепер поговоримо, докладно поговоримо, так?

— Чорта лисого, — сказав Смоляк, — не поговорите, він уже дав дуба, здорово ти йому вліпив. Хто він такий?

Каролю потемніло в очах, він спльовував на сніг, який починав рожевіти від крові вбитого; рожева плямка на снігу — та й край, всьому кінець, цей негідник все-таки зумів утекти, вислизнув, нічого вже не скаже, не признається, що підло оббрехав Бартека, нічого не вияснить, все залишиться так, як було.

— Хто він такий? — допитувався Смоляк.

— Це той нічний парламентер, — через силу сказав Кароль. — Шкода, що я поклав його одним пострілом.

— І так би він нічого не сказав, не журись.

— А мітинг таки зірвали.

— Не останній. Не журися.

Убитий не мав при собі нічого, крім револьвера, з якого так кепсько вистрелив, влучивши не в голову секретаря повітового комітету, а в стіну; тепер з’ясувалось, чому він не відстрілювався на майдані: заклинило барабан.

— Сумніваюсь, чи вдасться нам встановити особу, — пробурмотів Смоляк. — А ти часом не помилився?

— Ні, мій любий, не помилився.

Смоляк опитував людей на майдані, тих, найбільш цікавих, що залишились до кінця, але ніхто не знав убитого. Відшукали кількох чоловік, які були на балконі, вони йшли у відділ міліції неохоче, сповнені недовіри, насуплені: «Що, заложниками будемо, як за німців?» Бгали в руках шапки, втупившись у землю: не бачили, як стріляв, нікому не дивились на руки, дивились на секретаря, він гарно говорив і правду казав, цей диверсант, безперечно, якийсь зайда, нетутешній, всі були такої думки, і Кароля зовсім не дивувала ця одностайність: люди хотіли триматись якнайдалі від таких справ, від допитів, судових процесів, від міліції; якщо навіть хтось і бачив десь того типа, якщо й звернув на нього увагу під час мітингу, все одно вважав за краще тримати язика за зубами, не лізти на рожен, так вже велося тут, у столиці «президента» Блиска, люди були цікаві, але й обережні, залякані й терплячі, вибори вважали мало не за кару божу, за лихо, яке треба перебути, не сварячися з жодною з воюючих сторін, до урн вони підуть для того, щоб їх не запідозрили в бойкоті, пасивному опорі, голосуватимуть навмання, вирішуючи в останній момент, який бюлетень опустити — щодо цього Кароль не мав ілюзій, палії Блиска робили своє діло, і за цих умов очікувальна позиція, ставка на те, щоб переждати, не виявляючи надмірної активності, здавалась ознакою розважливості й мудрості; нехай спершу встановиться спокій, нехай нарешті буде спокій і порядок — так думали й говорили змучені війною люди; Кароля часом дратувала ця одвічна селянська обережність, тоді Смоляк заспокоював його: «Аби тільки не перешкоджали, вони й не зогледяться, як побудують соціалізм». Побудують! Наче це халупа з порожнистої цегли й черепиці.

— Заберемо вбитого, — сказав Смоляк, — може, хто-небудь із тих, що сидять у нас, пригадає його.

Кароль був певен, що ніхто не пригадає, запеклі бандити ніколи нічого не пам’ятають, втрата пам’яті — їхня остання зброя, своєрідна зброя, яка їм самим не дуже-то помагає, зате утруднює роботу органам державної безпеки; але не став заперечувати, не мав охоти до пустих балачок та здогадів; таки зірвали мітинг у Ступольпі, нічний гість таки додержав слова, наскільки міг, з тією тільки різницею, що цей вояж став останнім для нього, а не для Кароля, як погрожував той, — різниця дуже істотна, і Кароль повинен радіти, тріумфувати, проте він не почував ані найменшого задоволення, той постріл з нагана був не такий вже й невлучний, Кароль це добре знав; він зайде в лікарню до Чеслава, скаже: «В мене стріляли, але схибили», і Чеслав зрадіє. «Тобі щастить», — скаже він. «Я поклав цього мазія», — похвалиться Кароль, і Чеслав поздоровлятиме, але під кінець спитає, як пройшов мітинг у столиці «президента» Блиска, то, може, краще не ходити в лікарню, мати щодня його відвідує, досить з нього. Магді Кароль теж нічого не скаже, вона подумає бозна-що, а їй потрібен спокій, цілковитий спокій, вона повинна народити сина, здорового й міцного, щоб він був схожий — на кого? — на Кароля, отже, й на Бартека; знов Бартек, доки ним лякатимуть, може, до самого кінця, завжди; нема чого дивуватись, що люди прагнуть спокою, кожен прагне спокою для своєї Магди, для свого сина, що незабаром народиться, всі мають право на спокій. Всі, окрім таких, як Смоляк, як Чеслав, як він сам…

— Чого ти задумався? — питає Смоляк.

— Бабські химери. Чисто бабські, мріється мені внучок і пенсія. — Кароль протирає скло в кабіні, вдивляється в лавину снігу, яка мчить назад, на вибоях щось стукає об дно кузова, напевно, голова вбитого, Кароль тупає ногами, не так від холоду, як для того, щоб заглушити оте гупання голови об дошки, позіхає, очі в нього сльозяться.

— Ти хотів зі мною поговорити?

— Може, іншим разом. На сьогодні з тебе, мабуть, доволі.

— А про що?

— Про ставку віч-на-віч. Один тип видає себе за твого брата, його приставлено з Познані,