Таємниця гірського озера - Вахтанг Степанович Ананян

А незабаром голова колгоспу нагороджував наших юних натуралістів цінними подарунками.

З мовчазним задоволенням спостерігав цю сцену Сето, і в його чорних очах сяяла радість. Товариші його нарешті остаточно переконались, що він повернувся до колективу.

Цим і скінчилась історія з Сето.

Я зупинився так детально на ній тому, що вона відіграла вирішальну роль в його житті.

Втративши гроші, хлопець глибоко переживав той гнітючий стан, в який впадає людина, коли вона втрачає довір’я товаришів, колективу.

І Сето дав собі слово жити завжди так, щоб не втратити це довір’я.

Одного разу, зайшовши до Сето додому, Армен зрозумів, що відвертає його від шкільних занять, чому його називають «ледарем».

Скрізь у його кімнаті — па столах, на стільцях, полицях, на шафах — було каміння. Камінці купами лежали на підлозі, біля стін, у кутках. Камінці великі й малі, різного кольору, різної форми.

Армен прийшов до Сето в ту хвилину, коли Сома обрушила на «блудного сина» черговий потік своїх прокльонів:

— Щоб ти лопнув!.. Для чого ці камінці? Що вони хлібом тобі стануть?… — І, звертаючись до Армена, кричала далі: — Люди в поле виходять, працюють, трудодні заробляють, а цей тільки й думає, що про камінці… ні черевиків, ні одежі не настачиш… Тільки по горах і лазить. А що він звідти приносить? Ось вони, ці камінці… Та хай вони пропадуть! Всю хату завалив, пройти нема де… — І Сона з досади почала викидати камінці у вікно.

Сето обняв матір, посадив на тахту і сказав спокійно, але рішуче:

— Ну, чого ти? Адже ж я тепер працюю. Чого ти гніваєшся?

— Працюєш, правда, — подобрішала Сона, — але голова твоя, як і перше, в горах… І ноги не вивихнеш, може б тоді по скелях не лазив!.. Щастя моє таке… І молодшого брата з пуття звів… Чи подумав хоч раз, що тисячі потреб у нас всяких?

І довго ще скаржилась Сона на свою «гірку долю». Нарешті вона втерла сльози кінцем фартуха і вийшла.

Цей вид — купи каміння, розкиданого на підлозі, скарги і лайки тітки Сопи — іншим разом справили б тяжке враження на Армена. Але зараз він подумав радо: «А ми вважали Сето ледарем!.. Ось чим він захоплюється!»

Тепер Армен збагнув усе. До цього часу ніхто не розумів Сето, ніхто не знав про його прагнення, а тому і не міг йому допомогти, не міг спрямувати його по вірному шляху. Всі попередні витівки постали перед Арменом у новому світлі.

Армен узяв один з камінців, важкий і грубий. Світлячками поблискували в ньому якісь яскраві зернятка.

— Чи це не золото? — спитав він.

— Ні, це мідна руда… Я знайшов її під Чорними скелями.

— А цей чорний блискучий камінець?

— Чорний аспід. З нього в майбутньому вироблятимуть пляшки для нарзану… А нарзанні джерела якраз поряд з місцем, де я знайшов цей камінець.

— Ну, а цей іржавий, рихлий камінець, що злипся, наче грудка землі?

— Ні, — усміхнувся Сето, — яка ж це земля? Це залізо.

— Але ж воно зовсім не схоже на залізо.

— І не повинно бути схожим. Руди в природі зовсім не схожі на вироби з них, які ми бачимо в крамницях… Подивись, наприклад, ось на цю грудку глини. Бачиш, блискуча рисочка на ній — ніби слимак проповз і залишив слід. З цієї глини роблять алюміній. А цей камінець, такий матовий, темний? Адже це білий-білий мармур! Він так потемнів од вітру, сонця, морозу, спеки…

Сето був у своїй стихії. Його чорні очі наче горіли вогнем. Він з захопленням показував Арменові одну за одною свої дорогоцінні знахідки.

— Глянь! Ти кажеш, що це зовсім не схоже на залізо? Справді, просто іржава земля. Знову тут винне повітря. В книзі пояснюється: «Кисень, який є в повітрі, сполучився з залізом і викликав іржу…» Якщо ми покладемо цю руду в огонь, кисень виділиться, і ми матимемо чисте залізо. Подивись, що я зробив у нас в хліві…

Сето, взявши товариша за руку, повів його в старий хлів, де в одному з кутків було влаштовано щось на зразок горна з приробленим до нього ковальським міхом. На землі біля горна валялися шматки кам’яного вугілля.

Армен застиг від здивування.

Сето навіть спитав товариша, чи цікавить його все це, чи є в нього час слухати його оповідання, розглядати його камінці. Захоплений близькою його серцю справою, він швидко роздмухав міхом вогонь і перекидав у ньому кусок іржавої руди. Нарешті, вихопивши кліщами з горна якийсь палаючий, іскрометний твердий шматок, він показав його Арменові:

— Ось тобі й те залізо, яке ти бачив… А знаєш, скільки заліза в наших горах?.. І не тільки заліза. Чого тільки в нас нема! Ось глянь…

В одному з кутків хліва Сето знайшов якийсь камінець і підняв його:

— Знаєш, що це за камінь? Ти б, напевне, покрутив його в руках та й кинув, а з нього можна виплавити не тільки мідь, а й такий сплав, що в сполуці з іншим металом стає тугоплавким…

— Звідки ти це знаєш?

— Звідки?.. З книг знаю. І вчитель багато розповідав на уроках природознавства. Я люблю його слухати!.. Та хіба тільки руди в нас є! Ми ще не знаємо, які скарби є в надрах наших гір!

Сето подивився на Армена з почуттям