Таємниця гірського озера - Вахтанг Степанович Ананян

«А що, коли справді вкрадуть у мене портфель?» раптом промайнуло в голові Сето, і він з острахом оглянув своїх попутників. Хтозна, може, серед них є і злодії? І він боязко поглядав і на чоловіка в папасі, що лежав на лавці навпроти, і на літню жінку, що сиділа поруч, а особливо на двох пасажирів біля вікна. Вони, як здавалося Сето, потай стежили за ним.

Думка, що він знову може втратити довір’я товаришів, навівала на Сето жах, і він міцніше притискав до грудей портфель, частіше перевіряв, чи цілі в ньому гроші, і, незважаючи на глупу ніч, не спав…

Внутрішня тривога, яка охопила Сето, була така велика, що він мимохіть виказав себе. Підозрілі люди, які сиділи біля вікна, одразу зрозуміли, що в портфелі у нього є щось цінне. І вони вдалися до «тактичного маневру»: зробили вигляд, що Сето для них зовсім не існує. Перестали навіть дивитися в його бік і вклалися спати. Сето заспокоївся, поклав портфель під голову і теж простягнувся на лаві.

Сето почав дрімати. На його лиці світилась посмішка, викликана приємною думкою, що нарешті скінчилася та негарна боротьба, яку він вів проти Камо та його товаришів.

Сон зморив Сето. Даремно він боровся з дрімотою, час від часу струшував головою і інстинктивно тягнувся до портфеля, що лежав під головою. Та ні, турбуватися немає причин: портфель на місці… Зрештою, як можна здогадатися сторонній людині, що в портфелі лежать гроші?..

Раптом Сето відчув, що в нього з-під голови мінним і швидким рухом вихопили портфель.

Сето схопився.

— Украли, вкрали!.. — відчайдушно закричав він.

— Хто вкрав? Що?.. — перепитували сонні пасажири і злякано схоплювалися з своїх місць.

Злодій тимчасом добрався до виходу з вагона і повис на поручнях, не наважуючись вистрибнути.

Хтось вибіг із сусіднього вагона, закричав:

— Ось злодій! Я впіймав злодія!..

Але похвальба була марною: злодій на повному ходу сплигнув з поїзда і, пірнувши в нічну пітьму, зник…

Очі Сето запухли і були червоні, коли, приїхавши в Тбілісі, він увійшов до квартири свого дядька Арута.

Столяр Арут радісно зустрів племінника і дуже засмутився, почувши його розповідь про випадок у поїзді.

— Ну, що зробиш! Що було — минуло. Гроші я постараюсь дістати, купиш собі, що треба, відвезеш.

Колгосп зі мною потім розрахується, — спробував він розвеселити Сето.

— Я в село більше не повернусь, — розплакався хлопець.

— Тобто як «не повернусь»? Не залишишся ж ти тут!

— Не повернусь! Хто повірить, що мене обікрали?

— Чому не повірять? Хіба в поїзді акта не склали?

— Склали, він зі мною… Але ж ти, дядьку, не знаєш усього. Я в колгоспі не користувався довір’ям. А зараз вони довірили мені колгоспні гроші… Що ж, виходить, вірно про мене майже всі говорили: «Сето непоправний. Сето — розбійник…» — І він гірко заридав.

Дядько Арут так і не зрозумів, чому Сето не можна повернутися в село.

Неспокійно спав Сето цієї ночі. З боку на бік перевертався він на ліжку, тяжко зітхав.

Думки оберталися весь час навколо такого раптового нещастя, яке сталося з ним: як бути, що зробити, щоб поновити своє добре ім’я, здобуте з такими великими труднощами?

Його мати, звичайно, могла б продати корову та вівці і повернути колгоспові гроші. Зрештою, якщо він старанніше попрацює в час канікул, і він виплатить свій борг. Та чи ж всі повірять, що гроші справді вкрадено? Це найбільше пригнічувало Сето. Ось чому він вирішив у село не повертатися.

Минуло кілька днів, і село заговорило, що Сето втік і розтринькав колгоспні гроші.

— Ну, що, Баграте, плакали колгоспні грошенята? — запитав якось голову один з колгоспників.

— Хіба ж я не казав, що вовка покликали за вівцями доглянути? — додав Артем.

Баграт мовчав, у його серце теж закрадалась тривога — термін відрядження давно минув, а про Сето ні слуху, ні духу… І все ж у нечесність хлопчика не вірилось.

— Знаєте що? — незадоволено сказав він, — як би не був зіпсований Сето, все те, що ми зробили для нього доброго, не могло не вплинути на хлопця. Колгоспних грошей він не привласнив. Я в цьому переконаний. Якщо хочете знати, то навіть злодій не привласнить грошей, які йому довірять. Ви зовсім не знаєте людей.

…В той час, як у правлінні колгоспу точилися такі розмови, наші юні натуралісти, сидячи біля току, були в глибокій сумній задумі. Не тільки пропажа трьох тисяч карбованців пригнічувала їх, а втрата товариша.

— Невже ми помилилися? — замислено сказав Камо.

— Не може бути! Я не вірю, щоб Сето міг витратити колгоспні гроші, — твердо сказав Армен.

— Мені теж здається, що цього не може бути. Щось сталося, — висловила свою думку Асмік. — Сето того дня навіть плакав. Ні, ні, серце мені підказує, що нічого поганого він не зробить.

Між станціями Туманян і Санаїн залізничні рейки пересікають багато маленьких містків, перекинутих через яри, де збираються каламутні струмки дощової води.

Обходячи свою дільницю, сторож-залізничник Мовсес зупинився на одному з таких містків. З яру було чути задушливий сморід.

«Напевне, поїзд зарізав якусь тварину», подумав Мовсес.

Він спустився з насипу в яр. Там, ліворуч від залізничної колії, в кущах виднівся чийсь одяг.

Мовсес підійшов і зупинився, здивований. Перед ним лежав до невпізнання скалічений