Таємниця гірського озера - Вахтанг Степанович Ананян

Поступово Сето почав відставати і плівся вже позаду всіх: дуже важкі стали набиті камінням сумка й кишені… Нарешті він висипав усі камінці в куточку під скелю. «Візьму їх, повертаючись назад», подумав він і, легко підстрибуючи, побіг услід за товаришами.

А ось і вершина гори.

— Ох, і місця ж тут! — вигукнув Камо.

Справді, те, що вони побачили, було разючою протилежністю кам’янистим, випаленим сонцем південним схилам Далі-Дагу.

В рамці смарагдових, вкритих весняними квітами гірських лугів лежало невимовно красиве озеро. Воно було таким світлим, таким прозорим, що можна було побачити кожну піщинку на дні. Вище, на зубчастих гребенях гори, ще лежав сніг. Він танув і співучими струмочками збігав у озеро.

— Ах, як гарно! — вирвалось у Асмік. — І кози! Камо, глянь — дикі кози!

На протилежному березі озера, прямуючи до вкритих снігом гребенів, швидко бігли довгоногі, стрункі, з білими спинами тварини. На мить вони зупинилися, прислухались і зникли за камінням. Лише ватажок отари, з величезними спіральними рогами, зупинився на гребені і, витягнувши шию, стежив за рухом незнайомих двоногих істот.

— Це не кози, доню, — сказав дід, — це гірські барани. Перешкодили ми їм, води не дали напитись.

— Дикі барани зовсім не схожі на наших свійських, вони швидше скидаються на джейранів, — втрутився Армен. — Це муфлони. Я читав про них!

Молоді геологи стояли трохи далі і робили якісь записи в зошитах.

— Цілком зрозуміло, раніше це озеро було кратером вулкана, — сказав нарешті Ашот Гаспарян, підходячи до хлопців. — Гляньте на його форму — справжня воронка. Коли вулкан погас, кратер покрився лавою, утворилась чаша. Весною сніг танув, вода стікала в цю чашу, і от вона стала озером. Яке ж воно красиве! Який геніальний художник чи поет зуміє передати його чарівність!.. А твої, Армене, передбачення вірні. Я, як геолог, схвалюю твій план. Дій! Із форми озера, характеру кратера ми вже зробили певні висновки. Так воно і буде.

«Що ж це за таємниця?» згоряла від цікавості Асмік.

А хлопці прислухалися до загадкової розмови між справжніми вченими і своїм товаришем, і Армен у їхніх очах, здавалося, ріс, вищав.

— Може, спустимось до озера? — сказав Камо, щоб перебити цю неприємну для нього розмову між Арменом і геологом.

— А найкраще, мабуть, залишити наші речі тут і піднятися на оту вершину. Побачимо, які там місця, — запропонував Армен.

Всі погодились.

Невимовно красивий краєвид відкривався зі схилів Далі-Дагу, звернутих на північ. Це був зовсім новий, незнайомий дітям до цього часу світ високих, вкритих густими лісами вершин і міжгір’їв.

Незліченні відроги Малого Кавказького хребта спускалися паралельними рядами в долину річки Кури і там обривалися. На самому кордоні Ірану, біля річки Аракс, де закінчується Малий Кавказ, високі гори знову сходилися, стикалися, нагромаджувалися одна на одну, росли, немов намагалися дотягнутись до неба, і знову розходились плутаним лабіринтом хвилястих кряжів. Дрімучий, незайманий ліс вкривав схили і підніжжя гір, залишаючи відкритими тільки їхні вершини. Але й вони не були голі — їх вкривали соковиті гірські луки з яскравосмарагдовою травою і різнобарвними квітами. То тут, то там, в глибині лісових хащ, високо над деревами підносились поодинокі скелі, також зелені. Повзуча поросль прикривала їх, знайшовши притулок між камінням.

Прозоре, чисте повітря давало можливість бачити звідси майже все Закавказзя.

Пишний зелений світ розстелявся перед дітьми: срібні стрічки річок, родючі долини, незліченні міста і селища в смарагдовій рамці садів і полів. В лісистому міжгір’ї довгою хвилястою струминкою вився димок: це йшов поїзд. Піднімаючись на Вірменське нагір’я, він повинен був пробігти численними пробитими в скелях тунелями. Далеко-далеко попереду, на обрії, схожі на муллів у білосніжних чалмах, стояли гори, вкутані хмарами.

На півночі велетенською стіною підносились хребти Великого Кавказу з його вершинами, що губилися в хмарах. На сході темною рисою — хмарами в блакиті неба — тягнулись до Каспійського моря пасма гір, зарослих лісами. На півдні вишикувались рядком іранські Кара-Дагські кряжі, на південному заході—похмурі турецькі хребти. На заході високо в небо піднеслися величезні вершини Грузії, вічно зелені, вічно молоді, вічно радісні, як і мешканці їхнього підніжжя… Майже поруч з Далі-Дагом диміли вкриті фіолетовою фатою гори Казаху.

Силуетами фантастичних храмів, замків, веж вимальовувались кам’янисті гребені гір на світлому тлі небосхилу.

Всюди, куди не кинеш оком, — погаслі вулкани, кряжі, хребти, лабіринти міжгір’їв і тісним. Наче весь край тут був складений з фантастичних громад і глибоких ущелин.

Внизу, в міжгір’ях, раптово виникли якісь білі клубки, схожі на хмари. Вони росли, більшали, важко піднімались угору… Піднялись, розпливлися, сповнили міжгір’я молочнобілим густим туманом. Лише де-не-де вершки гір височіли з нього островами на морі…

На такій вершині-острові, над білим морем туману, стояли й наші юні герої. Вони мовчали, не знаходячи слів, щоб висловити своє захоплення. Та якими словами можна описати чарівний гірський світ Кавказу, що з такою незвичайною силою приваблював до себе Пушкіна, Лєрмонтова, Горького…

З вершин повіяв вітер і схвилював молочне море туману. Воно піднялось і почало спадати, один за одним з’являлись на поверхні хребти, скелі, зелені горби, які недавно були вкутані туманом.

Дедалі нижче й нижче спускався і рідшав туман. Ось він досяг берегів Кури і, розвіявшись, поплив, відкриваючи поросле пишною зеленню Казахське міжгір’я з річкою Акстафою, що його перетинає.

— А що це за гора? — спитав Армен. показуючи на блискучу на півночі срібну вершину. — Така висока — вище за хмари. По-моєму, це Ельбрус… Зараз перевірю по карті.

— Або Казбек.

— Можливо, й Казбек… — Армен розгорнув невелику карту і намагався визначити розташування гір. — Ні, це Ельбрус. Шосейною дорогою приблизно