Таємниця гірського озера - Вахтанг Степанович Ананян

Геолог замислився.

— Це казка… Палиця під землею такого шляху не зробить. Десь застряла б. Але тут щось є, треба розслідувати. Знаєш що, дідусю, давай підемо на гору, можливо, ми й відкриємо таємницю твого кам’яного вішапа, — сказав він і почав одягатись.

— Ех, синку, — зітхнув дід, — скільки разів у минулі роки страждали ми від посухи, скільки разів вигоряли поля і народ помирав з голоду, а хто міг — тікав звідси! А ми самі хіба не шукали виходу? Шукали, та не знайшли…

— То було раніш, а ми, можливо, знайдемо, — запально промовив Камо.

— Ну, що ж, — погодився дід, — ходімо, хоч не буде з цього пуття. Зате я вам покажу гірських баранів. Мало того, що ви про них в книжках читали, своїми очима треба поглянути. Тоді у вас в голові дещо й залишиться. Ну, ходімо! — і старий мисливець підвівся з місця.

День пишно розгорявся.

Біля ферми хлопчики зустріли Сето. Він покірно і охоче виконував розпорядження Асмік — носив на плечах із складу корм для пташенят, чистив приміщення ферми і взагалі робив усе, що наказувала Асмік.

Грикор, зазираючи з-за огорожі, жартував з Асмік:

— Плюнь ти на цих паршивих курчат. Хіба не краще бджіл розводити? Прийди на мою ферму побачиш, який у мене мед чистий.

— Відійди від огорожі, не дратуй Асмік, бо й другу ногу тобі переламаю! — кричав на Грикора Сето, точнісінько так, як недавно дід Асатур кричав на нього.

— Сето, адже ти син рибалки? — спитав його Камо.

— Так, а що?

— Тому й питаю. Адже ти добре вмієш плавати і пірнати?

— Зі мною рибі не зрівнятися, — похвалився Сето. — Ти ж бачив, навіщо питаєш?

Камо поклав йому руку на плече.

— Тоді іди додому, візьми харчів, личаки надінь, бо на гору підемо.

Сето радісний побіг додому.

— Почекайте з півгодини, у мене є одна серйозна справа, — сказав Армен і теж побіг.

Розшукавши голову колгоспу Баграта, він довго з ним розмовляв. Про що — невідомо. Проте внаслідок цієї розмови рахівник Месроп дістав розпорядження, яке викликало з нього велике незадоволення:

— А як же оформити? Рахівник повинен знати, для якої мети виписується те чи інше зі складу.

Цього разу Месроп мав рацію. Та Армен знав, що, навіть діставши необхідне роз’яснення, рахівник буде заперечувати — так не любила ця людина юних новаторів…

— Про мету ти дізнаєшся потім. Учений наш не хоче відкривати своєї таємниці,— сказав голова, посміхаючись. — Я гадаю, що наші юні натуралісти заслуговують на довір’я настільки, що ми можемо відпустити їм п’ятнадцять літрів гасу, поки що не питаючи, для чого це їм треба.

На складі Арменові видали п’ять скляних трилітрових бутлів з гасом.

Переливши гас у свої бутлі і старанно їх закупоривши, Армен повернувся до товаришів.

— Нехай кожний з вас візьме дома по одному старому мішку і прийде до колгоспного складу, наказав він і побіг до Арама Акопяна.

Хлопці чекали Армеиа з мішками, здивовано переглядаючись.

— Ну, чого ви дивуєтесь? Хіба незрозуміло? Баграт на дорогу харчів нам відпускає! — зрадів Грикор. — Ми ж в експедицію вирушаємо. — І разом з усіма поспішив до колгоспного складу.

Та яке було його здивування, коли там йому в мішок поклали не харчі, а великий бутель з гасом!

— Що це за жарти? — він готовий був розсердитись.

— Дозволь і нам пожартувати, — засміявся Армен, який встиг повернутися. — Ну, беріть кожний свою частку, чого стали!.. Для чого беремо? Поки що нічого не скажу, дізнаєтесь потім.

— Вчена людина без розуму нічого не робить, — допоміг Арменові дід. Він теж узяв бутель з гасом і поклав у свій кошик.

«Дуже цікаво, що вигадав Армен?» намагалась розгадати загадку Асмік.

Взявши на плечі мішки з дивним вантажем, хлопці вирушили в похід. Разом з ними пішли молоді геологи Ашот і Сурен.

З труднощами видираючись на гору, піднімались наші мандрівники на вершину Далі-Дагу. Стежечки були вузькі і майже непрохідні. Спека знесилювала. Гаряче повітря обпалювало обличчя.

Асмік, яка на початку шляху, немов коза, перестрибувала з каменя на камінь, тепер ішла, важко дихаючи і часто зупиняючись. Арменові теж було нелегко, але він боявся, що його втому помітить Асмік, і намагався не відставати. Грикор ішов, ні на хвилину не замовкаючи і розважаючи жартами своїх товаришів.

Впевненими кроками мисливця, не поспішаючи, але й не уповільнюючи кроку, йшов діл Асатур. Хоча останнім часом він помітно постарів, все ж намагався підбадьорювати молодь.

— Ну, любі мої, набавте кроку! Недалеко, зовсім недалеко залишилося.

Невтомним почував себе тільки Камо, Інколи, щоб здивувати товаришів, він, як молодий олень, з розгону виплигував на якусь вершину і гордо дивився вниз на відсталих товаришів. Обличчя хлопчика палало від гірського повітря, очі горіли від захоплення і, можливо, від думки, що він і його товариші затіяли справу, повну таємничості й пригод.

Міцний, як Камо, і ще витриваліший новий їхній товариш — Сето. Він був у своїй стихії. Худорлявий, мускулястий, легкий, він без зусиль переборював важкопрохідні гірські стежки. Вся його увага була зосереджена на скелях. Він весь час відламував чи піднімав якісь камінці і потай ховав їх у свою сумку. З хлопцями Сето майже не розмовляв і намагався бути ближче до геологів, уважно прислухаючись до їхніх розмов, приглядаючись до того, що вони роблять. Дивлячись на нього, товариші тільки посміхалися —