Таємниця гірського озера - Вахтанг Степанович Ананян

— За Чанчакаром, трохи вище, є невелике міжгір’я, знаєш? Бачив, там в одному місці пробита земля і біля цієї дірки шлак розкиданий?

— Бачив.

— Дід Асатур каже, що там плавили руду наші предки. Вони вміли виготовляти такі сплави, що об щити, зроблені з них, мечі ворогів кришились, як сухарі…

Сето помовчав, потім додав:

— Але, правду сказати, мене зараз ці руди цікавлять мало. Там же, на Чанчакарі, я знайшов такі скелі, що подих захопило: базальт, мармур, та який мармур! Білий, як сніг, з рожевими жилками, чорний з жовтими візерунками — ніби квіти розкидані, зелений… Палаци можна будувати з цього каміння!

— Ну й молодчина ж ти, Сето! Як ти багато знаєш!

Сето ніяково посміхнувся:

— Теж скажеш — багато! Ще так багато є речей, яких я не знаю. Ось поглянь на ці камінці. Я так і не зрозумів до цього часу, що це таке. Ну, нічого, товариш Гаспарян мені пояснить. Чекай, я тобі ще щось покажу…

Сето покопався в ящику, знайшов у ньому невеликий мішечок, на зразок кисета для тютюну, і подав його Арменові:

— Як ти думаєш, що в ньому?

Армен розв’язав мішечок. В ньому було щось подібне до піску, жовтуватого, ніби побляклого.

— Це схоже на махорку, але важке, як метал… Що це може бути?

Очі в Сето засяяли.

— Можеш собі уявити, — сказав він радісно, — золото!.. Справжнє чисте золото! Ще весною його принесла з гір разом з піском наша річка. Але в природі воно не блищить — очевидно, знову винне повітря, а можливо, є якась домішка, точно не знаю. Я виплавив його і ось що зробив. — І, порившись в кутку хліва, Сето дістав безформний кусок золота, який у темряві так заблищав, що Армен одразу зрозумів, що це за метал.

— Блищить, бо після виплавки я його обробив…

— Але цей пісок треба віддати державі, — сказав Армен. — Треба сповістити про знахідку.

— Звичайно, віддам. Я вже сказав товаришеві Гаспаряну і його приятелеві. Мені здається, що незліченні багатства є в наших горах! От я й шукаю їх. І надіюсь, що нова радянська техніка прийде й до схилів Далі-Дагу, що скоро береги Севану перетне нова залізниця… У наших горах стільки багатств, що я не можу сидіти спокійно навіть па уроках…

В розумних очах Сето відбилась щаслива посмішка.

Армен задумливо мовчав. Надзвичайне враження справили на нього оповідання Сето. В них було щось свіже, світле. А Сето, розкривши свою таємницю Арменові, тепер стояв перед ним, як учень, що чекає слова вчителя.

Нарешті Армен заговорив:

— Знаєш шо, Сето? Все не добре: ти, виявляється, був не тим, за кого ми тебе вважали. Але нічим не можна виправдати ні того, що ти тікав зі школи, ні твоїх інших недобрих, мені зовсім не зрозумілих вчинків… Тепер мені твій шлях зрозумілий — ти будеш геологом. Але, щоб стати справжнім геологом, потрібна освіта. Для цього треба вчитись, учитись… Ми поговоримо з товаришем Акопяпом

і з нашими гостями-геологами. Ти поїдеш в Єреван, вступиш до Гірничого інституту. Товариш Гаспарян допоможе тобі… Який ти все-таки цікавий хлопець! — закінчив Армен і радісно й тепло обняв товариша.

— Звичайно, я зроблю так, як ти радиш, — сказав Сето. — Неодмінно зроблю…

Нерозлучні друзі Камо й Армен лежали на зеленому березі річки Гіллі і читали. Один з них читав «Повість про справжню людину» Бориса Полевого, другий — оповідання про челюскінську епопею.

— Ну на що ми здатні! — раптом скочив з місця Камо. — На що ми здатні? Тебе я питаю, Армене! Подумай, що зробили вони, а ми не можемо знайти воду!..

Молода кров кипіла в ньому, вимагала незвичайних подвигів. Сила Камо росла, думки ставали ширші, міцніла віра в те, що ніякі перешкоди не зупинять його.

Армен за останній рік став мовчазним. Цей хлопець відзначався поетичною вдачею, лагідним, чуйним серцем. Спокійно світилися його добрі, розумні очі.

— Тут треба не тільки розум, — сказав він, — потрібні й знання. Щоб бути геологом, треба знати структуру, будову гір… Однією силою, наполегливістю нічого не візьмеш.

— Ти знову — терпіння, терпіння!.. Я не можу заспокоїтись, а тобі хоч би що… — хвилювався Камо. — Як ти мо-можеш говорити так спокійно, в той час коли поля нашого колгоспу гинуть без води?

— Знаю, але не гарячись. Треба подумати. А поки що ходімо додому, пізно.

— Я звідси нікуди не піду. Тут таї; гарно, така прохолода. Чуєш, як тихо хлюпає озеро?

— Що ж, ти тут ночуватимеш?

— Тут таке свіже, чисте повітря! Треба бути дурнем, щоб піти звідси і спати в душній кімнаті. Я вже сказав матері, що не повернуся сьогодні.

І Камо почав обламувати верхівки очеретів, стелячи собі «м’яку постіль».

— Мабуть, я теж залишусь. Дивитимусь на зірку і слухатиму, як шумить очерет, — спокусився Армен.

Хлопчики лягли і знову заглибились у свої книги.

Незабаром сонце закотилося за обрій. Озеро потемніло і, схвильоване вечірнім вітерцем, захлюпало в береги. З глибини очеретів знову почувся страшний голос вішапа. В сутінках він здавався ще таємничішим і страшнішим.

— Ти кажеш: «Не гарячись». А як не гарячитися, коли ми навіть в тому, що там реве, не можемо розібратися! — з досадою сказав Камо, закриваючи книгу.

Армен не відповів, він дивився на вершини гір, освітлені вечірньою загравою, і про щось думав.