Привид із Валової - Андрій Кокотюха

Читаючи цю книжку, ви маєте можливість уявити собі місто Львів віртуально, але щоб відчути його по-справжньому, треба сюди приїхати.

Радо запрошую усіх до Львова.

Це десь тут.

Аби не спалювати даремно батарейки, обережний нічний візитер не вмикав ліхтарика без крайньої потреби. Очі встигли звикнути до темряви. Хоч не міг похвалитися – бачить, мов кішка, рухався досить упевнено, минаючи будівельні риштування та тверді виступи наполовину зруйнованих внутрішніх стін.

Ще б знати, на якому поверсі шукати. Й чи взагалі – на рівні землі. Раптом це зарите в підвалі, а там вогко й напевне щури. Величезні, бридкі, жирні, з довгими хвостами та безжальними гострими зубами.

Ходили чутки, що львівські пацюки – хижаки, страшніші за диких лісових звірів. Та де – навіть левів, котрі, за переказами, водилися в тутешніх околицях дуже давно. Бо це ж галицький князь Лев[1] спершу здолав свого чотириногого гривастого тезка, а потім звелів вирубати довколишні ліси, аби не завдавати собі та іншим клопоту нищити звірів далі, – місту, названому на його честь, загрожували куди небезпечніші вороги.

Навряд чи князь, пішовши на лева, ризикнув би кинути виклик тутешнім щурам. Не князівська воно справа воювати гидотних ратусів[2].

Ніби у відповідь на такі думки десь у темряві попереду підозріло зашурхотіло. Чоловік не здивувався нічним звукам, знав, куди й для чого йшов. Та все ж мимоволі здригнувся, зупинився, завмер.

Рука сягнула до правої кишені пальта, пальці стисли сталь «бульдога»[3]. Легенький шерех повторився, але нічний пошуковець передумав виймати револьвер. Натомість лівою рукою з іншої кишені потягнув довгасту трубочку з цупкого картону, котрий, як обіцяла реклама, навіть не розмокне, – електричний ліхтарик Х’юберта[4], заправлений трьома новенькими соляними батареями.

Тонкий, не аж надто яскравий промінчик шаснув на звук. Світле кружальце показало завалений будівельним сміттям кут. Серед старого побитого каміння лежав, пожмаканий та недбало кинутий, чималий уривок обгорткового паперу. Порожні вийняті шиби ганяли осінній вітер, він вкотре торкнувся сміття, вразливий і податливий папірець шелеснув, ніби кепкуючи з людських страхів.

Сплюнувши під ноги, чоловік рішуче ступив до джерела свого переляку. Вимкнувши й заховавши назад ліхтаря, озброївся коробкою сірників і, сам не знаючи, для чого це робить, видобув вогонь, дозволив йому лизнути вразливий край. Видно, шмат обгортки кинули тут недавно, може, навіть сьогодні. Ночі вже холодні, зранку взагалі крапало, восени на Львів сходили суто лондонські дощі й тумани – та папір не встиг зволожитися. Легко піддався силі вогню, почав тліти. Потім розгорівся, на короткий час освітивши приміщення, коли бути зовсім точним – залу першого поверху, яку новий власник будинку завзято заходився перебудовувати. Дійства вимагала нинішня мода, а заразом – чималих видатків. Будівельні роботи найдорожчі, ще й слід закласти витрати не на абиякого, найпопулярнішого архітектора. Так, зараз їхні часи – тих, хто будує й будується.

Спалахи відбивали від старих мурованих стін чудернацькі тіні. Здавалося, своїм маленьким вогнищем він розбудив нечисту силу, і тепер вона влаштовує проти ночі свої химерні ритуальні моторошні танці. Труснувши головою, нічний візитер спробував прогнати від себе подібні думки – нічого ж не дає, лиш нагнітає, накручує, тьху… Ні, відчуття потрапляння в місце, де щоночі панують темні сили, ні на мить не залишало. Навпаки, тільки посилилося, і правиця знову полізла по зброю.

Він розумів, чому так відбувається.

По-перше, справді щури.

Жарти жартами, але небезпеку від підземних мешканців Львова не варто применшувати. Вивчаючи міські архівні записи, чоловік не пропустив повз увагу те, що за багато століть місто, крім іншого, ставало для його мешканців ще й великим цвинтарем. Та де архіви: міські газети в останні роки охоче давали сенсаційні публікації про чергові людські рештки у вигляді білих черепів й уламків людських кісток.

Львів розростався вшир небаченими раніше темпами. Забудови вже стали чи не головним пріоритетом, будівельним роботам міська рада найперше давала «зелену вулицю». Тож усякий раз, коли десь починали копати фундамент, неодмінно знаходили давнє поховання, котре відразу збурювало, штовхало вперед, виром закручувало бурхливу фантазію майстрів пера.

Взяти хоч того ж пана Яворського[5]. Дай тільки привід, ураз змайструє із нічого чергову страшну історію про невинно страчених русинів, євреїв, єзуїтів. Або – про лицаря, котрий вбив свого суперника на таємній дуелі, завойовуючи право претендувати на руку прекрасної панни. Але та, дізнавшись, що вбито її коханого, не захотіла жити, отруїлася, і рідні видали грішницю нещасному переможцеві. Той же, віддаючи дамі свого розкраяного серця останню шану, поховав її сам із належними почестями десь у таємному некрополі в передмісті. Він та подібні до нього репортери могли також написати про закопаних у землю живцем відьом та відьмаків, що своїми богохульними чарами зводили людей, від простого міщанина до шляхетного пана, й були за це покарані розгніваними родичами своїх жертв. І ось тепер, коли їх викопали, чорні душі випущені на волю й не можуть заспокоїтися, мучаючи християнський та інший народ вже після своєї смерті.

Папір догоряв, вогняні блиски ставали дедалі меншими. Зменшувалися й тіні.

– Тож про щурів.

Чоловік знову здригнувся, тепер – від почутого раптом голосу. Наступної миті все зрозумів, не стримав короткого смішку, навіть легенько ляснув себе по лобі. Сам же сказав це, вголос, треба ж так замислитись, дивлячись на вогонь. Мовив неголосно, луна від стін не відбилася. Не видав себе необережним вигуком і зараз уже не боявся – бо нікого тут не було, вже встиг переконатися остаточно. Хіба пацюки, справжні діти підземель, котрі з віку в вік, то не перебільшення, харчуються мертвими людьми. Ніхто не сказав, сам додумався. Хвостатих потворних ратусів з дивних причин не бере трупна отрута, що красномовно свідчить: щури звикли до неї, просякли, самі є її перенощиками.

У такому разі львівські пацюки несуть хворобу та смерть усякому, кому не пощастить бути ними вкушеним. Кажуть, п’яного волоцюгу-жебрака з Ринку отак уночі погризли живого, коли спав просто в дворику, очманілий від хмелю. Прокинувся він не від болю, так нажлуктився – хропів до ранку. А коли очуняв, нічого не зрозумів, попросився в благодійну лікарню при притулку, аби замазали ранки йодом, та й по всьому. Аж поки за короткий час не почала нещасного бити пропасниця, зіниці не пожовтіли, ніби від гною, весь укрився рясним потом, став гарячий, мов