Сучасна польська повість - Корнель Пилипович
1
Сніг під ногами лунко рипів, ніби від чогось остерігаючи, вітер ущух, вечір переходив у ніч, вогні передмістя один по одному гасли, і Кароль машинально, не думаючи про це, наддав ходи; йому хотілось вибратися звідси, перш ніж осліпнуть останні вікна — в центрі містечка, на Ринку та прилеглих до нього вулицях вечір не тікає так швидко, власне, там він триває майже до світанку, якщо на електростанції не буде аварії. Кароль несамохіть оглянувся, хоча й знав, що в його домі ще довго не гаситимуть світла — прийде Петер, а може, вже прийшов, розмова точитиметься допізна, з великими перервами, під час яких Петер, коли буде в належній формі, встигне подрімати; Кароль знав, про що і як розмовлятимуть; Петер, якщо буде в належній формі, перш ніж піднятися цементовими сходами, зупиниться біля рогу будинку, поправить порожній лівий рукав, виструнчиться й віддасть честь гіпсовій меморіальній дошці з ледь помітним написом; а якщо буде тверезий, то тільки гляне на цю дошку, котрої ввечері майже зовсім не видно; але він не буде тверезий, тож повільним непевним рухом віддасть честь і тільки тоді зійде на сходи. Пані Ксавера, що займає кімнату в мезоніні, а певніше, на горищі, але буває там тільки тоді, коли перевіряє класні або домашні роботи, тендітна й оката пані Ксавера з трохи перебільшеною радістю плесне в долоні й вигукне:
«О, пан Петер!»
«Громадянин Петер Волошин, старший сержант, до ваших послуг».
«П’яний, — скаже мати й зітхне. — Але сьогодні навіть не дуже».
Магда — на її вродливому обличчі з’являються все нові плями в міру того, як живіт круглішає і стає більш помітним, — гляне на Петера з лагідним докором, скоріш із співчуттям, аніж з осудом, і скаже: «Ой, Петер». «Ой, Петер, донерветер, — сміючись, озветься Волошин, — ти кінчиш життя на шибениці. Так мені завжди пророкував капітан. Капітан Бартек. А от і не кінчив». «Ще встигнеш», — буркне мати, а пані Ксавера підсяде до Петера, її великі очі стануть ще більшими — так буває щоразу, коли Петер згадає про Бартека, а він згадує його завжди; хіба що прийде тверезий, тоді сидить і дивиться в вікно, наче на когось чекає. «Пане Петер… пане Волошин, — поправиться Ксавера, — розкажіть про капітана, скажіть, який він був з лиця — схожий на пана Кароля?» «Товариша Кароля», — гаркне Петер.
А мати: «Схожий, дуже схожий, еге ж, Магдо? Правду я кажу?»
«Як викапаний, тільки сміливий, мов чортяка», — махне порожнім рукавом Петер.
І тоді Магда озветься трохи боязко й ніби сама до себе: «Кароль теж сміливий. Тепер там дуже небезпечно. Він мусить носити при собі зброю, пістолет…»
Тут Кароль знов оглянувся, але світла в їхніх вікнах уже не було видно, ні, воно, напевно, не погасло, просто його заступили будиночки й дерева передмістя — тепер він був уже далеко, але іноді й речі, і людей здалеку видно куди краще, ніж зблизька. Кароль бачив Магду, дивився на неї з любов’ю й неспокоєм, він знав про неї все, знав, що вона дуже хоче любити його й народити йому сина, схожого на нього, а той, син був би схожий і на Бартека; Магда обожнювала Бартека, як і всі вони, і противилася цьому почуттю, тільки одна вона противилася, була віддана Каролю й хотіла його любити, але Бартек був усюди: на гіпсовій дошці, прикріпленій до стіни будинку, на фотографії над маминим ліжком, у великих очах Ксавери; Бартек, дарма, що був відсутній, заповнював собою всі вечори, і за це його можна було зненавидіти. Кароль передчував, що це станеться, що він зненавидить брата, боявся цього й соромився, але знав, що це станеться, до того йдеться.
«Кароль теж сміливий, — скаже Магда на його захист, але більше щоб переконати саму себе, — тепер там дуже небезпечно, він мусить носити при собі зброю, пістолет».
«Що то за пістолеті — буркне Петер. — От якби ти побачила шмайсер, Магдо!»
«Він був такий добрий, — стиха мовить мати, — але ніколи його не було вдома, майже ніколи не було, я могла тільки молитися за нього».
«Відсутні завжди кращі», — скаже Магда, заступаючись за Кароля й заразом переконуючи себе, а мати гляне на неї журливо.
«Ти ж любила його».
«Хто ж його не любив, — квапливо втрутиться Петер, — такий хлопець, окраса полку».
Тоді Ксавера підсяде ще ближче до Волошина, очі її зробляться ще більші. «Говоріть, розповідайте, я страшенно люблю слухати.
Розкажіть, як він бився з ворогами, як вів вас на битву…
Мій святої пам’яті наречений, поручник уланського полку… а втім, це не я повинна оповідати, розказуйте ви, найкраще про те, як він загинув». «Останній раз?» — спитає Петер. «Хіба він гинув не один раз?» — здивується Ксавера. «Останній раз було це так. Попали ми в оточення, навалилось на нас кількасот бандерівців, мабуть, думали, що накрили штаб дивізії й захоплять самого Спихальського або Вальтера-Сверчевського, вони часом приїздили інспектувати, Спихальський — красень, достеменний князь Юзеф, а Вальтер лисий, як Ридз-Смігли. Оточили нас, а ми вирішили пробиватись; я був при капітані, він без мене як без рук. Ми хотіли перейти яр, до нього було вже зовсім близько, а вони якраз перестали стріляти, от капітан і каже: «Вперед! Вперед!» Пройшов через той яр цілий батальйон, ну, звісно, не зовсім цілий, трохи вже пошарпаний, а вони все не стріляють, схоже, що перегруповуються. Стоїмо ми з капітаном край яру, стежимо за ходом операції, аж тут вони як ударять з тилу із станкових кулеметів! Капітана зразу торохнуло, і покотився він у цю яругу, в цю прірву…»
«А перший раз? — Ксавера складе маленькі ручки на колінах. — А перший раз?»
«О, тоді було зовсім інакше. В партизанському загоні, вже під самий кінець. Ми день і ніч билися з німцями…»
Тут Магда встане, підійде до цієї пари — Ксавери й Петера, гляне на них своїми сірими лагідними очима, гляне якось чудно, чи то із злістю, чи то з острахом.
«…і тут капітана торохнуло, — почне передражнювати, — просто в плече торохнуло, і поваливсь він мені на руки…»
«Так воно й було, саме так і було», — замахає порожнім рукавом Петер.
«…він уже був мертвий, — Магда не дасть себе збити, — очі затуманились, не дише, тільки у госпіталі в росіян прийшов до пам’яті. Та я знав, що це ще не кінець».
«Звісно, знав, — Петер махне рукавом, ніби бажаючи вдарити себе в груди долонею, котрої нема, — дуже добре знав. А як його
