Сучасна польська повість - Корнель Пилипович

збуджений, в якомусь гарячковому стані; мабуть, тому вона не давала мені цілковитого задоволення, і, навіть виграючи, я не почував справжньої радості. Та цього разу все було зовсім інакше, нарешті все було так, як мені завжди хотілось: уперше за всі ці роки я вирушав у дорогу, готовий до будь-яких несподіванок і будь-яких випробувань, котрі допомогли б мені остаточно звільнитись від невіри в себе. І я подумав, що мій певний, надійний друг, на якого я досі найбільш покладався, цього разу мені вже не буде потрібний. Коли хочеш перевірити все до кінця, пересвідчитись, на що ти здатний, коли прагнеш довести самому собі, що ти по-справжньому, цілком вільний, ця маленька, завбільшки як горошина, ампула з ціаністим калієм стає баластом, якого треба чимскоріше позбутись. Тепер уже моєї долі не вирішуватиме скляна ампула. Якщо мені доведеться вмерти від тортур, я загину або з ясною свідомістю своєї поразки, коли вони зламають мене й розтопчуть мою людську гідність, або зі свідомістю того, що над вільною людиною ніхто не владен.

Але я не хотів умирати — я прагнув жити! Попереду ще тільки чотири години риску, а коли все це скінчиться, коли мине всяка небезпека й вантаж буде передано кому слід, я знов, як щороку, прийду на святвечір до пані Марти і проведу його при світлі ялинкових свічок, за святковим, застеленим білою скатертиною столом, а навпроти, по той бік столу, побачу худеньке личко Юлії; її великі зелені очі уважно стежитимуть за кожним моїм рухом, шукатимуть на моїм обличчі сліди недавніх хвилювань — зіркі очі закоханої дівчини, почуття якої зростає з кожним роком. Я знов думав про Юлію, я думав про неї все частіше і раз у раз ловив себе на цьому.

Через три роки Юлія буде повнолітня і вступить у життя, а я нічого так не бажав, як захистити її від жорстоких ударів долі, які спіткали мене. Я хотів уберегти її від перших розчарувань, від брехні й підлості, з якими сам стикався так часто, зберегти для себе все те чисте, добре, шляхетне, що було в ній, ту лагідність, чутливість і вразливість, яких сам мусив зректися, щоб убивати.

Я глянув на Монтерових товаришів, що сиділи круг столу. Мене вразила їхня витримка: мовчазні, нерухомі, вони дивились прямо перед собою з байдужим виглядом, але я здогадувався, що робилося зараз у душі в цих молодих хлопців, котрих так само, як і мене, цього різдвяного вечора чекали десь, у не знаних мені оселях, повні тривоги дівчата, жінки. Потім я перевів погляд на Монтера, який трохи осторонь півголосом розмовляв про щось із Грегори. За стіною оркестр грав попурі з віденських вальсів Йоганна Штрауса. Засунувши пальці у верхню кишеньку піджака, я намацав маленьку скляну ампулу, вийняв її і, поклавши на долоню, почав з цікавістю розглядати, ніби бачив уперше. Невеличка, боката, старанно запаяна з обох боків, вона була наповнена білим, схожим на цукрову пудру порошком. На моїй долоні вона здавалась такою безневинною, але досить було покласти її в рот і роздушити зубами, щоб блискавично сталося те, до чого безупинно й невблаганно наближаємось ми з плином часу.

— Що це в тебе?

Я підвів голову і глянув на Монтера, який стояв поруч.

— Ціаністий калій…

— Де ти його викопав, хлопче?

— Купив.

— Де?

— Не питай, старий. Все одно не дістанеш.

Монтер узяв ампулу в мене з рук і став уважно розглядати.

— Це правда, що ціаністий калій пахне мигдалем?

— Не знаю. Не маю ніякісінького уявлення. Ніколи не нюхав. Але якщо це тебе так цікавить, можна розбити ампулу й перевірити…

— Шкода. На якийсь час її треба залишити. Може, ще придасться.

— Тепер уже ні.

— Що — ні?

— Мені вона вже не буде потрібна.

— Ти певен?

— Так. Якщо хочеш, можу подарувати її тобі.

— Це ти серйозно?

— Цілком.

— Не станеш же ти запевняти, що хочеш позбутися її вже зараз?

— Ти вгадав. Саме це я й хочу зробити.

— Не розумію, — сказав Монтер непевно, — Адже така ампула, мабуть, дуже помагає в роботі, правда?

— Я теж так думав. Ще кілька годин тому я міркував так само. А тепер вже ні. Тепер я так не думаю.

Ця ампула мені б тільки заважала…

— Що сталося, Похмурий?

— Нічого. Просто я хочу знати.

— Що?

— Все. Хочу знати геть усе і до кінця…

Якусь хвилю Монтер недовірливо й допитливо дивився на мене, ніби хотів упевнитись, що я з нього не сміюся, потім знизав плечима й мовчки сховав ампулу у верхню, зовнішню кишеньку піджака — в таке саме місце, де її так довго носив я. Повернувшись до своїх товаришів, він рішуче сказав:

— Ну, хлопці, нам пора…

Я встав, надяг пальто, старанно обмотав шию шарфом і переклав пістолет у праву кишеню. У мене майнула думка, що всі ці роки я без кінця повторюю один і той самий рух, але ж у такій ситуації зброя завжди мусить бути напохваті, щоб кожну мить можна було пустити її в хід. Я вже був готовий, але хлопці ще перевіряли обойми, заряджали пістолети; вони робили все так старанно, з такою безмежною, мало не святобливою увагою, що я відразу здогадався: це новачки.

— Лисе! — покликав Монтер.

Один із хлопців обернувся, і я побачив його зблідле обличчя, міцно стулені губи й потемнілі від прихованого хвилювання очі.

— Перевір, чи вільна дорога.

— Єсть, перевірити.

Він вийшов у коридор, не причинивши за собою дверей. Я глянув на годинник: за десять сьома. Невдовзі все мало початися заново, я знову був на початку шляху, який пройшов уже стільки разів, знову виходив назустріч подіям, котрих ніхто з нас не міг передбачити.

Стоячи проти дверей і чекаючи сигналу виступати, я ще раз подумав, що все це колись уже було, все в житті повторюється, хоч кожного разу по-новому, і те, що вже раз сталося, могло статися всюди і станеться ще не раз, навіть коли по мені не залишиться й сліду.

І ще я подумав, що так і повинно бути і ніщо не може змінити одвічного порядку, але ці думки не принесли мені ані розчарування, ані гіркоти, я був спокійний і повний надій, бо тепер ясно усвідомив: нехай зараз я самотній, оточений ворогами, приречений на смерть, але, поки я захищатимусь і не дам себе зламати ніяким злигодням, поки боротимусь за збереження своєї людської гідності, моє життя матиме сенс.

1961

Богуслав Когут

КОМУ ДОЗВОЛЕНО ЖИТИ