У чорних лицарів - Юрій Петрович Дольд-Михайлик

Півтора дні просидів Фред, вивчаючи біографію Сомова, усі ті подробиці, що роблять кожну легенду вірогідною. Лише склавши іспит самому собі, подзвонив Шлітсену:

- Я готовий.

Заступник Нунке негайно викликав Фреда до себе.

- Вивчили? - суворо запитав він.

- Так.

- Як звали вашу бабуню по матері?

- Ельза.

- Коли ви потрапили до полону?

- Шістнадцятого вересня сорок першого року під Києвом.

- Найулюбленіша страва вашого батька?

- Сластьони...

- Чим відзначався ваш вчитель у сільській школі?

- Був трохи заїкуватий, а коли випивав хоч чарку, запинався так, що його важко було зрозуміти.

- Номер вашого полку, коли служили в Радянській Армії?

- Я був в окремому саперному батальйоні.

Дві години тривав цей своєрідний екзамен. Фред відповідав лаконічно і чітко, силкуючись приховати від причепливого Шлітсена свою втому. Нарешті той визнав:

- От тепер я певен, що ви вивчили легенду. Де вона?

Фред простягнув друкований текст і карту. - Сподіваюсь, ніяких записів ви не робили?

- Я не жовторотий!

- Відповідайте чітко й ясно: записів не робили?

- Ні, такі "ази" мені відомі - розвідник не має права щось занотовувати.

- Гаразд, здається, все. Ходімо на веранду!

Прочинивши двері, Шлітсен акуратно взяв їх на защіпки і підійшов до круглого столика. Під великою серветкою стояло два прибори і пляшка вина.

- Вип'єм за ваш, отже і наш, успіх! -проголосив він урочисто, піднімаючи бокал.- Пробачте, може, вам не до смаку сухе вино, але я п'ю лише його і лише тоді, коли абсолютно впевнений в успіхові справи.

- Це завуальований комплімент?

- Компліменти говорять панночкам. Розвідникові ж, посилаючи його на виконання завдання, начальник зобов'язаний говорити правду.

- Навіть у тому разі, коли ви не зовсім впевнені, як буде виконане... доручення?

- Тоді б я не підняв цього келиха. Так, так, у нас, старих вовків, що проїли зуби на своїй справі, є чуття. Ви здатні впоратись і впораєтесь з дорученою вам місією. Але хочу вас застерегти: не легковажте. Моя віра в успіх не означає, що завдання легке. Майте на увазі: серед тих, які не хочуть повертатися до Росії, напевне є радянські агенти. Будьте обережні - вони не стануть панькатись з вами...

- Дозвольте запитання?

- Прошу!

- Скільки часу надається мені для виконання завдання?

- Найбільше - місяць.

- А якщо виникнуть непередбачені ускладнення і я не встигну впоратись?

- Мусите впоратись! Заступник начальника табору вам сприятиме.

Несподівано на веранду швидко вийшов Нунке. Привітавшись, він кинув на стіл перед Шлітсеном якусь телеграму. Той здивовано глянув на шефа і пробіг очима текст.

- Що це означає?

Нунке знизав плечима, нічого не відповівши. Гадаючи, що він заважає, Фред попросив дозволу вийти.

- Зачекайте, ви будете потрібні, - спинив його Нунке.

- Якщо гер Шлітсен дозволить, я пройду в кабінет.

- Будь ласка...

У кабінеті Фред розташувався в найдальшому куточку, але двері лишилися прочиненими.

- А чому телеграма з Нікарагуа? - долинув голос Шлітсен.а.

- Очевидно, шеф переїхав туди... Телеграма сповіщає, що цей Думбрайт позавчора вилетів до Італії. Якщо й далі подорожуватиме літаком - то не сьогодні-завтра має бути тут.

- Гер Нунке, а саме прізвище Думбрайт вам нічого не говорить?

- Дорогий колего! Коли хтось приїздить із спеціальною місією до такої школи, як наша, то це не лікар, не вчитель, не духівник, а птах такого ж польоту, як і ми з вами, тільки рангом повище. А в розвідника може бути стільки прізвищ, скільки волосся на голові.

- Ну що ж, чекати доведеться недовго. Побачимо, що воно за один, цей Думбрайт.

- Я боюся найгіршого, -роздратовано промовив Нунке, - що зміна резиденції шефа означає і зміну вітру. Чи не продав він нас усіх оптом, разом із школою.

- Невже ви гадаєте?..

- Про це потім...

Розмова на веранді урвалася. Нунке з Шлітсеном зайшли до кабінету.

- Фред! - ще з порога почав Нунке.- Ваш від'їзд відкладаю на день-два. Приїздить якесь начальство, і весь персонал школи має бути в наявності.

Фред мовчки вклонився.

Тим часом Шлітсен, викликавши телефоном таверну, наказав:

- Віллі! До вас прибуде особа на прізвище Думбрайт... Повторюю: Думбрайт. Супроводжуватимете його аж до школи. Все, про що він розпитуватиме, запам'ятайте, потім доповісте мені.

Думбрайт приїхав навіть раніше, ніж на нього чекали. Того ж дня надвечір до Фреда зайшов Воронов і трохи іронічним тоном сповістив:

- Вітаю вас з прибуттям високого гостя!

- Хто ж він, цей гість, та ще й високий:

- Точно не скажу, але мені здається, що я десь його бачив.

- Не питаю, де й коли, бо здогадуюсь про характер зустрічі.

- Пусте! Справа давно минулих років, інакше я б одразу його пізнав. Де ж, справді, я з ним здибався? Стривайте, стривайте, здається, пригадав... Точно! Ми зустрілися з ним восени 1942 року в Швейцарії,