У чорних лицарів - Юрій Петрович Дольд-Михайлик

- Ти ж обіцяла мені! Скільки можна побиватись! Хочеш, куплю тобі іншого коня? Або маленького гарненького мула?

- Не треба мені іншого! Не хочу мула!

- Боже, як ти мене змучила! - Ці слова вихопились з уст Агнеси, наче зойк, й Ірене враз притихла.

- Я буду хорошою-хорошою, тільки не кажи так! Хочеш, ліки вип'ю? І поклич Пепіту. Я гулятиму з нею довго-довго і зовсім не сумуватиму за тобою.

Ірене притулилася щокою до материної руки - мовчазне прохання, щоб її пробачили. За довгі безсонні ночі, проведені біля доньчиного ліжка, Агнеса збагнула науку цієї безмовної розмови так досконало, що наперед вгадує всі бажання Ірене, знає, коли їй гіршає, а коли - кращає.

Сьогодні Ірене її непокоїть. Не дала зробити масаж, відмовилась від прогулянки, засіла за вишивання. І так квапиться, наче її щось підганяє. Агнеса здогадується, що саме: віра в чудо, якою і сама вона жила багато років.

Виряджаючи доньку на прогулянку, молода жінка знов і знов перебирала в пам'яті всі події свого життя після автомобільної катастрофи. Власне, й не події, а те надлюдське напруження, яке її в той час тримало.

Тоді Агнеса теж вірила в чудо. Адже найсвітліша мадонна теж була матір'ю! Не могла ж вона, велика бого-матір, не зглянутись на неї, матір земну! Жодної меси не пропускала Агнеса, навіть удома обладнала капличку. Тут вона могла лишатися сам на сам з мадонною, тут могла промовляти до неї своїми словами. Відклавши вбік молитовник, можна було по-жіночому, довірливо розповісти, що в її крихітки знов болить спинка, а на ніжки, такі гарненькі, вона й досі не спинається. Можна було нагадати мадонні, що й вона колись тримала маленьке дитя на руках і знає, яке то солодке щастя. Усе своє безмежне співчуття до матері-страдниці, сина якої розіп'яли, можна було вилити словами молитви, вкладаючи в них і свій біль і свою тугу...

Ірене кілька місяців пролежала в гіпсі, і спинка її вирівнялася. Падре Антоніо твердив, що то знак, посланий Агнесі небом. Вона й сама в це повірила. Віднині всі її думки були спрямовані на те, щоб віддячити за милість неба, виблагати для доньки повне зцілення. Саме тоді падре Антоніо й повідав їй про свій намір - почати похід за віру христову. Молода жінка погано розуміла, чого від неї хочуть. Підписувала якісь листи, що складав падре, укладала якийсь фонд для заснування чи то товариства, чи то школи. Її уяву полонила сама назва - "лицарі благородного духу", і Агнеса охоче на все приставала. А потім з'явився Нунке...

Провівши рукою по чолу, Агнеса намагалась відігнати думки про дальші події. У кімнаті, здалося, зависла нестерпна задуха, і Агнеса прочинила всі вікна... Вирватись звідси хоч на годину! Забути про все, спочити від усього...

Як стій, накинувши на голову лише шарф, Агнеса побігла до конюшні.

- Хуан, осідлай Раміро!

Вороний кінь, зачувши голос господині, запрядав вухами, почав дрібно-дрібно перебирати передніми ногами. В передчутті швидкого бігу вже тремтів під лискучою шкірою кожен його м'яз.

Встромивши ногу в стремено, Агнеса сама, без допомоги Хуана, скочила в сідло.

- Е-гей! - гукнула вона, ворухнувши уздечкою. Мов підхоплений вітром, кінь зірвався з місця. І він, і вершниця немов злилися в одне ціле. Чутлива тварина, скоряючись ледь помітному порухові руки, що тримала повіддя, то йшла риссю, то бігла галопом, то, розпластавши над землею передні і задні ноги, мчала галопом.

Віддавшись насолоді швидкої їзди, Агнеса на якийсь час, забула про свої турботи. Кожною клітинкою тіла вбирала надвечірню прохолоду, терпкі пахощі розімлілих за день чагарників і трав, запах кінського поту, що збуджував невиразні згадки про напівзабуте дитинство.

Отак би летіти й летіти вільним птахом, не вибираючи дороги, навмання, аж поки вистачить сил, аж поки не впадеш на землю в солодкій знемозі, в нестримному бажанні злитися з нею, розчинитися в її материнському лоні, прорости потім, на світ бездумним кущиком трави, дикою квіткою.

Все частіше в останній час Агнеса тікала з дому і, скочивши на Раміро, гасала по кам'янистих схилах, покручених дорогах, випалених сонцем рівнинах.

В одну з таких мандрівок вона мало не наскочила на циганський табір, що розташувався у видолинку. Стримавши коня, вона застигла на краєчку схилу, неспроможна поворухнутися, повернути назад. Непереможна сила вабила її під'їхати, вдихнути дим великого, розпаленого в центрі табору багаття. Щоб побороти це бажання, Агнеса крадькома, може, навіть підсвідомо, помацала шрам, назавжди викарбуваний на її плечі замашним батогом старого Петра. Ні, ніколи не подарує вона їм тих знущань!

Агнеса вже ворухнула повіддям, коли побачила, що до неї щодуху мчить юрба дітлахів. Босі, напівроздягнені, вони оточили її галасливою зграйкою, випрошуючи гостинців. Молода жінка, мов зачарована, дивилась на замурзані личка, що пашіли рум'янцем, на подряпані, вкриті пилом багатьох доріг, але міцні ніжки, на стрункі й верткі фігурки. Гостра заздрість ножем полоснула її по серцю. Сердито гримнувши, Агнеса смикнула коня і подалася геть, ненавидячи весь світ, ненавидячи циганчат, ніби це вони вкрали здоров'я в її Ірене.

Сьогодні ця зустріч мимоволі спливла в пам'яті Агнеси. Тепер вона пошкодувала, що не кинула циганчатам пригорщі дрібних монет - адже при ній були тоді гроші! - з гіркотою подумала, яке в неї стало лихе і жорстоке серце.

Не таким воно було раніше, ні! Це життя так жорстоко поглумилось з неї. Попихачка Адели і Петра, забавка Карлоса, пішак у руках падре і Нунке! Вони всі її дурили, всі обкрадали, всі вабили фальшивими майками.

На кінчику язика бринить ще одне ім'я, навіть у думках його страшно вимовити, бо це буде богохульством. Але вона її теж ошукала. Найлагідніша. Найласкавіша. Матір усіх знедолених. Мабуть, надто високо на небі ти оселилась, що не почула палких волань, не побачила покладеного до твоїх ніг материнського серця.

Агнесі стає лячно від