У чорних лицарів - Юрій Петрович Дольд-Михайлик

Як хочеться поділитись з кимось своїми сумнівами, мати біля себе людину, яка вміла б розраяти тугу, дати пораду в скрутну хвилину! На падре Антоніо Агнеса більше не покладається - вона давно вже здогадується, що не любов і справедливість хоче принести він заблудлим.

Бо дивно падре розуміє милосердя. Ще коли Агнеса жила в Мадріді, на самому початку заснування школи, їй якось довелося побачити, як з тюрми в тюрму переганяли велику групу заарештованих. Пепіта, що супроводжувала Агнесу, скрикнула: серед арештантів вона побачила свого небожа і кількох односельців. Агнеса, як могла, заспокоїла стареньку, пообіцявши, що про них поклопочеться падре Антоніо. Адже односельці Пепіти були добрими католиками! Та падре до Агнесиного прохання поставився з незрозумілою ворожістю. "Це такі, як вони, скалічили вашу доньку, - вигукнув він сердито.- Це вони, наче плевели, засмічують ниву господню!" Як не благала Пепіта, як не плакала, а падре і пальцем не поворухнув для полегшення долі нещасних.

Заклопотана своєю бідою, Агнеса про цей випадок скоро забула. А от зараз він виринув у пам'яті з такою яскравістю, ніби все відбулося лише вчора. Перед очима постали видублені сонцем і вітрами зморшкуваті обличчя, натруджені руки, згорблені спини. Таких навколо багато... Може, і її, Агнесиних, батьків так само переганяли з тюрми за якусь дрібну провину, а то й зовсім без провини, аж поки вони не сконали десь у дорозі або в темній вогкій кам'яниці?

Вершниця зовсім попустила повіддя, і Раміро скошує на неї вологе, з синім полиском око, не розуміючи, як себе поводити. Йти йому ступою, бігти риссю чи повернути додому і помчати вчвал? Кінь закидає голову і тихенько ірже. Ніби прокинувшись, Агнеса злегка ляскає його по шиї.

- Час додому, Раміро! - каже вона сумно.

Сонце величезною кулею висить над виднокругом. Треба поспішати. Спустившись з крутизни поблизу таверни, Агнеса жене коня по шосе. Сьогодні, як завжди, воно безлюдне. Асфальтований шлях, рівний і гладенький, звивається, як велика гадюка, що головою вже заповзла за браму колишнього монастиря.

Що коїться тепер за його високими мурами? Чому інколи звідти долинають постріли? Ні Нунке, ні падре Анто-ніо, ні Воронов, ні всі ті, хто зрідка буває на самотній віллі, про це ніколи не розмовляють, її справа підписувати рахунки, на яких вона зовсім не розуміється, час від часу відповідати під диктовку падре на листи, що їх вона, правду кажучи, не завжди й читає. Здебільшого про зміст листа повідомляє той же падре. За щось їй дякують, за щось хвалять, обіцяють всіляку підтримку...

Як важко все це збагнути їй, простій жінці, яку примхлива доля вирвала ще в дитинстві із звичного оточення тріанців, кидала по світах, аж поки не закинула сюди, в цей богом і людьми забутий закуток.

Після розмови з Шлітсеном ранком наступного дня Фредові принесли друковану на машинці "легенду" - біографію людини, яку він має на час відрядження уособлювати. Фред глянув на першу сторінку: "Сомов Гнат Васильович". Перегорнув останню: на ній стояла цифра "182". Отже, сто вісімдесят дві сторінки тексту доведеться вивчати напам'ять, щоб знати найменші подробиці життя якогось Сомова.

Хто ж він за один? Лейтенант 119 гренадерського полку... фольксдойч...

Поки досить! З читанням можна почекати. Фред жбурнув папку з легендою, щоб бодай на короткий час не муляла вона очей.

Як усе остогидло! Григорій Гончаренко став Комаровим, потім Генріхом фон Гольдрінгом, тепер - ненависним Фредом Шульцем, який теж має перевтілитись ще й на якогось Гната Сомова. І це менш ніж за двадцятип'ятирічне життя! Чому саме йому судилася така доля?

Вже на першому курсі інституту іноземних мов йому пророкували майбутнє поліглота, і він мріяв про серйозну наукову роботу. Його зброєю мало стати слово: найпрекрасніший дар природи, що разом з працею підняло людину над твариною. Здавалося б, наймирніша з професій! І ось саме лінгвістичні нахили спричинились до того, що його доля різко змінилася. Замість товстих фоліантів старовинних рукописів, він повинен вивчати тепер біографію Гната Сомова!

І вивчити треба! Як не крути, а треба! Бо це поки що єдиний шлях, яким можна вибратися з тераріума біля Фігераса, куди він так несподівано потрапив.

Добре, що він пробив мур недовір'я Шлітсена. Цей товстун міг би набагато ускладнити справу, надовго замкнувши його в стінах колишнього монастиря. До речі, треба старанно оглянути всю довколишню територію. Невідомо, як складуться обставини. Може, доведеться тікати саме звідси. Бо під час поїздки...

Куди ж доведеться їхати? Здається, у папці з легендою була якась карта?

Ось вона! Ага, Баварія... Що говорив мені про неї колись Бертгольд? Щось цікаве, інакше б зараз згадка про

якусь розмову не спливла в пам'яті. Так, так, он воно що: саме населення Баварії Гітлер мав намір переселити на Україну! Непогане місце фюрер обрав для баварців. От тільки з замашки та вийшла промашка... Ще говорив Бертгольд про якийсь заповідник на баварських землях, котрий буцімто збираються там заснувати, і що в зв'язку з цим будь-яке будівництво тут заборонено. Шкода, не розпитав тоді докладніше...

А може, й не доведеться їхати в Баварію, а пощастить зникнути ще по дорозі? Перевірити, чи не почепили хвоста, і гайнути? Хвоста, мабуть, все-таки почеплять. Коли Нунке цього не зробить, то зробить Шлітсен. Пристави.ть якогось миршавенького агентика, щоб супроводив аж до Баварії, а там передав іншому...

Про спосіб, яким він дістанеться до місця призначення, теж не було мови. Може, літаком? Це гірше. Можна було б зникнути ще у Франції, там би знайшлись друзі, які допомогли б.

А поки що треба братися до вивчення легенди...