Віннету ІІ - Карл Фрідріх Май
— Чого б це? — пробурмотів вестмен. — Хіба не казав я Кортéсіо, що обидві наші шкапи в прерії не новачки? Так пирхає тільки тварина, яка знала руку вестмена, а це означає, що поблизу коїться щось недобре. Не дивіться на всі боки, джентльмени, бо коли людина напружує зір, її очі починають блищати, ворожий шпигун може їх помітити. Дивіться прямо перед собою і не метушіться, а я тим часом насуну капелюха на очі й піду розвідаю, хто до нас завітав. Чуєте? Знову!
Кінь Вірної Смерті знову пирхнув, а мій почав неспокійно бити копитами, немов хотів визволитися з пут. Всі замовкли, що мені в тому становищі здалося природним і правильним, але старий шепнув:
— Не мовчіть! Якщо до нас хтось уже підповз і підслухав нашу розмову, то з раптового мовчання здогадається, що ми щось запідозрили, тому говоріть, говоріть, розповідайте що вам заманеться.
Несподівано негр тихо сказав:
— Сем знати, де ховатися чоловік. Сем бачити два ока.
— Молодчина, Семе, але більше не дивись туди, щоб і він не побачив, як блищать твої очі. Де він ховається?
— Там, де я прив’язати свого коня, біля дикої сливи. Дуже низько, біля самої землі.
— Зараз я підповзу до нього ззаду і без надмірних труднощів витягну його звідти за комір. Він один, інакше коні поводилися б трохи не так. А ви говоріть голосніше. По-перше, це відверне його увагу, і він не насторожиться, а по-друге, ваші голоси заглушать шум моїх кроків. На жаль, у такій непроглядній пітьмі просуватися безшумно неможливо.
Він підвівся, зробив крок убік і зник у темряві. Лянґе голосно запитав мене про щось, я голосно відповів. Наша бесіда стала нагадувати веселу лайку, в якій кожне слово викликало сміх.
Вілл і негр допомагали нам як могли, поки ми хвилин десять голосно сміялись, а потім почули голос Вірної Смерті:
— Досить уже вам, кричите на всю прерію, як леви. Я його схопив і зараз принесу.
Зашелестіли кущі, із заростей важким кроком вийшов Вірна Смерть і поклав коло нас на землю непорушне тіло шпигуна.
— Він і охнути не встиг, — вимовив вестмен. — Ви так галасували, що червоношкірий не помітив би й землетрусу.
— Червоношкірий? А якщо він був не один?
— Можливо, але малоймовірно. А зараз розпалімо вогнище і погляньмо, що за птаха ми спіймали. Тут неподалік я бачив сухе деревце. Попильнуйте гостя, поки я піду по дрова.
— Він не ворушиться. Може, він мертвий?
— Ні, я його тільки оглушив і стягнув руки за спиною його ж таки ременем. Я встигну повернутися, перш ніж він отямиться.
Вірна Смерть зрубав сухе деревце, ми ножами накололи трісок, і невдовзі у світлі маленького, мерехтливого багаття, що горіло майже без диму, таким сухим було дерево, змогли роздивитися бранця.
На ньому були індіанські замшеві штани, облямовані по швах, така ж мисливська куртка і мокасини. З голеної голови звисало пасмо скальпа. Густо намазане фарбою обличчя було вкрите чорними і жовтими смугами. Спорядження воїна було нехитре: ніж, люлька та шкіряний сагайдак зі стрілами. Вірна Смерть відкинув усі ці предмети подалі.
Індіанець лежав нерухомо, із заплющеними очима, немов мертвий.
— Дрібна рибка, — сказав Вірна Смерть. — Рядовий воїн, навіть не має відзнак. Немає в нього й мішечка з «ліками», а значить, він ще не отримав імені або був його позбавлений за провини. Мабуть, його послали в розвідку, щоб дати можливість довести свою хоробрість, вбити ворога й повернути собі ім’я. Тихіше, він ворушиться.
Бранець випростався і глибоко зітхнув. Відчувши, що руки зв’язані за спиною, він смикнувся, широко розплющив очі і спробував схопитися на ноги, але відразу ж звалився на землю. Він обвів нас ненависним поглядом, раптом помітив вестмена і мимоволі скрикнув:
— Коша-Певе!
— Так, це я, — відповів вестмен. — Червоношкірий воїн знає мене.
— Сини мого племені добре знають блідолицього воїна, він не раз гостював у їхніх вігвамах.
— З кольорів на твоєму обличчі я бачу, що ти з доблесного племені команчів. Як тебе звати?
— Син команчів позбувся імені й ніколи більше не зможе назватися. Він покинув табір, щоб вистежити ворога і повернути собі ім’я, але потрапив у полон до блідолицих і назавжди вкрив себе ганьбою. Тому він просить білих людей вбити його. Червоношкірий воїн заспіває передсмертну пісню, і з його вуст не вирветься жодного жалібного стогону.
— Ми — християни, тому не можемо виконати твоє прохання. Я взяв тебе в полон, але тільки тому, що в темряві не розгледів, що ти син команчів. Ми не ворогуємо з твоїм племенем. Ти будеш жити, зробиш багато великих подвигів і повернеш собі ім’я, почувши яке, твої вороги будуть падати мертвими від страху. Ти — вільний.
З цими словами Вірна Смерть розрізав ремені на руках індіанця. Мені здавалося, що червоношкірий мав би відразу ж скочити на ноги, але той так і залишився лежати на землі, немов усе ще стягнутий путами.
— Син команчів, — вимовив він, — не може бути вільним. Він хоче померти. Устроміть йому ніж у серце!
— У мене немає ні причин, ні бажання вбивати тебе. Чому ти хочеш померти?
— Тому що ти виявився хитрішим і взяв мене в полон. Воїни команчів дізнаються про це й виженуть мене з племені. Вони скажуть: «Спочатку він позбувся імені й “ліків”, а тепер потрапив у полон до блідолицих. У нього сліпі очі і глухі вуха. Він ніколи не отримає відзнак воїна».
Червоношкірий виголосив усе це таким сумним голосом, що мені стало шкода його. Правда, я розумів далеко не все, бо він говорив ламаною англійською, вставляючи у неї слова з мови команчів, проте суть його промови я вловив.