Віннету ІІ - Карл Фрідріх Май
— Повно всілякої наволочі? Отже, ви й нас зараховуєте до наволочі? — вибухнув старий.
— Не можу ні заперечити, ні підтвердити. Людина з чистим сумлінням без вагань називає своє ім’я. Ви ж не хочете відповідати прямо. Зараз тут на кожному кроці можна зустріти тих, хто намагається пробратися до Хуареса. Цим людям не можна довіряти.
— Наскільки я зрозумів, ви прихильники південних штатів?
— Сподіваюся, і ви теж.
— А я — прихильник усіх чесних людей, які борються з негідниками. А що стосується того, хто ми і звідки, то ми не робимо з цього таємниці. Ми їдемо з Ла-Ґранж.
— Тобто ви — техасці, а Техас завжди був на боці Півдня. Я дуже радий зустріти справжніх патріотів.
— Справжніх патріотів! Чорт забирай! Як на вахмістра, то висловлюєтеся ви занадто пишномовно. Але настав час представитися. Я не буду називати всіх п’ятьох імен, однаково їх відразу ж забудете, а назву лише своє. Мені здається, його ви запам’ятаєте. Я — старий вестмен, якого зазвичай називають Вірна Смерть.
Його ім’я справило сильне враження. Вахмістр аж підскочив у сідлі і витріщив очі на старого. Решта солдатів теж втупилися у нього з подивом та цікавістю. Нарешті вахмістр оговтався від подиву і процідив крізь зуби:
— Вірна Смерть! Шпигун Півночі!
— Сер! — загрозливо крикнув Вірна Смерть. — Думайте, що кажете. Бережіться! Якщо ви коли-небудь чули про мене, то маєте знати, що я не терплю образ. Я жертвував задля справи Півночі своїми статками, кров’ю і життям, тому що так хотів і тому що вважав, і досі вважаю, ідеї Півночі єдино правильними. Слово «шпигун» означає дещо інше. І якщо такий хлопчисько, як ви, кидає мені в очі цю образу, то я не б’ю його по фізіономії відразу ж тільки тому, що мені його шкода. Вірна Смерть ніколи не боявся ні шести, ні десяти, ні цілого ескадрону драгунів. На щастя, ваші товариші справляють враження розсудливіших людей, ніж їхній командир. Сподіваюся, вони розкажуть комендантові форту, що ви зустріли Вірну Смерть і облаяли старого. От він вам і покаже, де раки зимують.
Його слова влучили в саму точку. Вірна Смерть, мабуть, сподівався на те, що комендант буде розумніший за свого підлеглого. Вахмістр мусив би згадати в рапорті про нашу зустріч і її результат. Що ж може бути повчальніше і важливіше для командира патруля, ніж бесіда з відомим мисливцем і слідопитом? Від кого ще в прерії можна почути новини, отримати корисну пораду? Таких знаменитих вестменів, як Вірна Смерть, офіцери зазвичай вважають рівними собі і приймають їх із шаною.
Юнак з племені оджібве вистежує здобич. Мінесота, 1908 рік. Фото Роланда Ріда.
Тупий служака нарешті зрозумів, що опинився на слизькому, почервонів і зніяковів. Вірна Смерть тим часом провадив далі, намагаючись ще більше присоромити вахмістра:
— Я поважаю ваш мундир, але моя потерта куртка варта не менше. Хто зараз комендант у форті Індж?
— Майор Вебстер, сер.
— Той самий, який ще два роки тому служив у чині капітана в форті Ріплі?
— Він.
— Передайте йому від мене вітання. Ми з ним старі приятелі і колись змагалися у стрільбі по мішенях. Дайте-но мені ваш записник, я напишу йому кілька слів. Думаю, він буде невимовно радий, що один з його підлеглих обізвав мене шпигуном.
Вахмістр не знав, що робити. Він насилу видушив із себе:
— Сер, запевняю, я не хотів вас образити. Самі знаєте, життя тут не мед, тому іноді буває важко стриматися.
— Ось це звучить набагато ввічливіше, тому почнімо нашу розмову спочатку. Як у вас у форті з сигарами?
— Гірше не буває. Тютюн, на жаль, скінчився ще тиждень тому.
— Це дуже погано. Солдат без тютюну — півсолдата. У мого товариша повна сумка сигар. Попросіть його виділити трохи з нашого запасу.
Вахмістр і його люди з пожадливістю подивилися на мене. Я дістав жменю сигар, наділив ними солдатів і підніс їм вогню. Вахмістр затягнувся з блаженністю, подякував мені кивком голови і сказав:
— Така сигара — це як люлька миру. Мені здається, я готовий пробачити образу навіть ворогові, якщо він після багатоденного тютюнового посту пригостить мене в прерії сигарою.
— Якщо для вас сигара варта більше, ніж запекла ворожнеча, то це свідчить про вас як про доволі добру людину, — засміявся Вірна Смерть.
— Я справді не дуже злий. Але нам час їхати далі. Часу мало, тому хотів би дізнатися від вас останні новини. Чи бачили сліди індіанців?
— Ні, не бачили. Та й сумнівно, щоб тут з’явилися індіанці, — відповів Вірна Смерть.
— У нас, наприклад, є вагомі підстави вважати, що вони десь тут поблизу. Червоношкірі знову викопали сокиру війни.
— Тисяча чортів! Це погано. А які племена?
— Команчі і апачі.
— Найнебезпечніші. А ми якраз на кордоні між їхніми володіннями. Коли ножиці змикаються, найбільше дістається тому, хто опиняється між лезами.
— Так, будьте обережні. Ми вже вислали людей по підмогу і новий запас продовольства. І вдень, і вночі патрулюємо околиці, доводиться підозрювати всіх і з’ясовувати, хто чесна людина, а хто — розбійник. Тому ще раз просимо вибачення.
— О, ми вже все забули. Але скажіть, чому червоношкірі стали на стежку війни?
— У всьому винен цей чортовий, вибачте, сер, може, ви про нього іншої думки, президент Хуарес. Ви, напевно, чули, що йому довелося відступити до Ель-Пасо: французи вигнали його з Чіуауа і Коауїлі. Він утік від них, як єнот від собак, а вони йшли за ним по п’ятах до самої Ріо-Ґранде і, зрештою, взяли б у полон, якби не