Віннету ІІ - Карл Фрідріх Май
— У такому разі мої білі брати можуть їхати з нами, — запропонував вождь. — Ми рушимо в дорогу, коли знайдемо слід апача, який зумів утекти від наших воїнів.
— Хто він?
— Один з вождів. Команчі зустрілися з апачами в тому місці, яке білі називають форт Індж. Кілька куль влучили в нього, і він не зможе довго протриматися в сідлі. Найпевніше, він десь тут поблизу. Мої білі брати часом не натрапляли на його сліди?
— Ні, — твердо відповів Вірна Смерть, він не збирався зраджувати Віннету.
— Отже, цей койот ховається десь біля річки. Він не міг далеко піти через рани, до того ж берег зайнятий моїми воїнами, а повз них не прошмигне навіть миша.
Усе це звучало доволі загрозливо для Віннету. Я був переконаний, що команчам не вдасться знайти слід у річці — його затоптали копита наших коней, проте полювання на пораненого апача тривало вже чотири дні, і рано чи пізно він таки може попастися в лапи воїнів з будь-якого іншого загону команчів. А Великий Ведмідь може просто ще нічого не знати про це.
Аби хоч якось допомогти Віннету, хитромудрий вестмен зауважив:
— Завтра мої червоношкірі брати, напевно, знайдуть те місце, де ми переправлялися через річку. Там стоїть липа, з якої ми зняли кору: у мене відкрилася давня рана, і довелося перев’язати її. Немає нічого кращого за кору дерева, щоб зупинити кровотечу. Мій червоношкірий брат мабуть знає про цей засіб.
— Мій білий брат не сказав нам нічого нового. Ми завжди так перев’язуємо рани.
— Тоді я побажаю мужнім воїнам команчів, щоб їм довелося якомога рідше перев’язувати рани від удару ворога. Бажаю їм також перемоги і слави, тому що я їхній друг. Шкодую, що не можу зостатися з ними. Вони підуть шукати слід, а ми поспішаємо за блідолицими.
— Мої білі брати неодмінно зустрінуть Білого Бобра. Мій батько буде радий бачити Коша-Певе. Я дам вам воїна, щоб він провів вас до нього.
— Де зараз славний вождь Ойо-Колс?
— Я назву місця мовою блідолицих, щоб Коша-Певе правильно зрозумів мене. Якщо мої брати поїдуть туди, де сідає сонце, вони досягнуть річки Тарки-Крік, яку ще називають Плечем Індика, ця річка впадає в Ріо-Нуесес. Потім вони повинні перебратися через Чіко-Крік, за якою починається пустеля, що тягнеться до Елм-Крік. На її берегах розставлені загони Білого Бобра, щоб не пропустити через брід нікого, хто прямує через Ріо-Ґранде-дель-Норте поблизу Орлиної ущелини.
— Тисяча чортів! — мимоволі вирвалося у вестмена, але він відразу ж схаменувся і виправив свою помилку: — Саме туди ми і прямуємо. Наш червоношкірий брат дуже втішив нас цією звісткою. Я щасливий, що можу побачитися з Білим Бобром. А тепер нам час відпочивати. Ми виїжджаємо завтра на світанку.
— Я сам проведу моїх білих братів до місця, де їм буде зручніше провести ніч.
Він привів нас під величезне розлоге дерево і звелів принести туди наші сідла і ковдри. Відколи ми викурили люльку миру, він поводився гостинно й запопадливо. Коли вождь пішов, ми перевірили вміст наших сідельних торб і з радістю переконалися, що все на місці. Загорнувшись у ковдри і поклавши під голови тверді сідла, ми розтягнулися один коло одного на землі. Команчі вляглися навколо нас тісним кільцем.
— Поведінка індіанців не повинна викликати у нас підозри, — сказав Вірна Смерть. — Вони беруть нас під свій захист, а зовсім не намагаються перешкодити нам утекти. Якщо ти викурив із червоношкірим люльку миру, можеш сміливо йому довіряти. І все ж слід уникати їхнього товариства і триматися оддалік. Я набрехав їм чимало, щоб збити їх зі сліду апачів, але, судячи з ситуації, навіть Віннету буде нелегко перебратися через Ріо-Ґранде. Комусь іншому не варто було б навіть намагатися зробити це. Але становище Віннету утруднене ще й тим, що він везе пораненого. Індіанці посилають на переговори найдосвідченіших воїнів і вождів, тому, гадаю, що втікач вже зовсім не юнак. Їхати їм доведеться далеко, а у старого від ран, напевно, почнеться лихоманка. Ну все, відпочиваймо. Добраніч.
Та попри його побажання, ніч для мене не була спокійною. У тривозі за долю Віннету я не стулив очей і розбудив товаришів, ледь на сході почало сіріти. Наші піднялися без шуму, але індіанці відразу ж скочили на ноги. Тепер у світлі сонця, яке сходило, ми могли роздивитися їх краще, ніж напередодні ввечері в мерехтливому вогні багать. Від вигляду моторошно розфарбованих облич і химерно вдягнених постатей червоношкірих мені мурашки побігли по спині. Лише кілька з них мали на собі щось схоже на одяг, більшість же повбиралася у страшне лахміття; але навіть у такому одязі команчі справляли враження сильних і страшних воїнів. Я вже чув, що чоловіки з племені команчів красиві й хоробрі люди. Про їхніх жінок цього не скажеш. Скво — це зневажена чоловіками червоношкіра рабиня.
Вождь запитав, чи не голодні його білі брати, і запропонував нам на сніданок декілька шматків сутугуватої конини. Ми подякували йому і відмовилися, пояснивши, що в нас ні в чому немає недостачі, хоча насправді запаси наші вичерпалися і нам довелося задовольнятися лише кількома скибками бізонячого окосту.
Великий Ведмідь познайомив нас із воїном, який мав стати нашим провідником. Довелося вдатися до неймовірних дипломатичних хитрощів, щоб позбутися супроводу, і тільки коли Вірна Смерть заявив, що такі досвідчені вожді, як ми, вважають нижче своєї гідності користуватися послугами провідника, Ават-Віла нарешті погодився з нашими аргументами й поступився. Ми сказали, що самі знайдемо шатро Білого Бобра. Наповнивши водою шкіряні фляги і зв’язавши кілька оберемків трави для коней, ми рушили в дорогу. На моєму годиннику була четверта ранку.
Спочатку ми не квапили коней, щоб дати їм можливість розім’ятися. Якийсь час їхали по рівнині, вкритій травою, але рослинність рідшала і блякнула з кожною милею, аж поки нарешті зовсім не зникла. Тепер наш шлях пролягав через піски. Зелений рай на берегах річки давно зник з
