Віннету ІІ - Карл Фрідріх Май
— Ось вам і початок війни. У разі перемоги апачів вам не позаздриш: індіанці не пошкодують нікого. Більше ніхто вас не відвідував?
— Тільки одного разу, позавчора увечері, у форт заїхав самотній вершник, який поспішав до Сабіналь. Я чергував біля воріт, тому чудово пам’ятаю, що він назвався Клінтоном.
— Клінтоном?! Зараз я опишу людину, а ви скажете, чи це був він.
Вірна Смерть описав зовнішність Ґібсона, і вахмістр підтвердив, що прикмети збігаються. Я відразу ж показав йому фотографію, і він без вагань упізнав на ній Клінтона.
— Ви дали себе обдурити, — заявив Вірна Смерть. — Шахрай зовсім не збирається в Сабіналь, а заїхав до вас, щоб вивідати ситуацію у форті. Він входить до складу банди, про яку ви згадували. Поговоривши з вами, він повернувся до товаришів, які чекали його неподалік. Більше у вас нічого не сталося?
— Це все, що я знаю.
— Тоді нашу розмову закінчено. Передайте майорові, що ви бачилися зі мною. Ви — його підлеглий, тому не зможете передати йому мою думку з приводу останніх подій. Бо, як на мене, якби він сумлінно виконував свої обов’язки, то кровопролиття вдалося б уникнути. На жаль, усе навпаки. Прощавайте, хлопці!
Вестмен пришпорив коня. Ми поїхали за ним, на ходу прощаючись із драгунами, які повернули на північ. Якийсь час ми їхали мовчки. Вірна Смерть, схиливши голову на груди, замислився. Сонце котилося до заходу, до сутінків залишалося не більше ніж годину, і попереду виднілася пряма лінія горизонту, немов величезний ніж відділив небо від землі. Ми хотіли того ж дня дістатися до Ріо-Леоне, де ростуть дерева. Але темніло, а до мети було ще далеко. Це, мабуть, непокоїло і старого вестмена, бо він раз у раз підганяв коня, змушуючи його бігти розгонистою риссю. Нарешті, коли сонячна куля, яка все більшала, повисла над самою землею, ми помітили на півдні темну смугу, що дедалі ширшала, а незабаром ми вже стали розрізняти окремі дерева, які привітно похитували гілками. Пісок пустелі змінився зеленою травою.
Наш поводир дозволив коням сповільнити біг і з видимим полегшенням промовив:
— У тутешніх місцях дерева ростуть тільки поблизу води. Перед нами Ріо-Леоне. Час шукати місце для ночівлі.
Ми в’їхали в гайок, який тягнувся уздовж берега вузькою смугою. Річка була не дуже широка і не дуже повноводна, але в тому місці, куди ми під’їхали, переправлятися було би незручно, тож нам довелося проїхати вниз за течією, поки ми не знайшли зручнішого місця. Наші коні вже увійшли у воду, як раптом старий, який їхав попереду, натягнув повід і вихилився з сідла, уважно вдивляючись у дно річки.
— Так я і думав, — сказав він. — На каменях слідів не лишається, ось чому ми виявили їх лише тут. Подивіться на дно!
Ми спíшилися і відразу ж помітили круглі, трохи більші за долоню, заглиблення у піщаному дні.
— То це слід? — запитав Лянґе. — Можливо, тут дійсно пройшов кінь, але звідки ви знаєте, що на ньому хтось сидів?
— Семе, подивись-но ти на слід. Що скажеш?
Негр, який досі скромно стояв позаду, підійшов і придивився до дна.
— Тут два вершники проїхати через воду, — сказав він.
— А звідки ти знаєш, що тут проїхали вершники?
— Дикий мустанг не ходити із залізними підковами, а на конях із підковами завжди сидіти вершники. Сліди глибокі, значить, коні нести вантаж, нести люди. Коні спочатку пройти через річка один за одним і тільки потім зупинитися пити воду, значить, вони слухатися вершника.
— Ти все чудово пояснив, — похвалив вестмен негра. — Я сам краще не зміг би. Вершники дуже поспішали, тому не дали коням напитися вдосталь, напоївши їх тільки на тому березі. Зараз ми дізнаємося, чого такий поспіх.
Поки ми розмовляли, наші коні жадібно, величезними ковтками пили воду. Коли вони вгамували спрагу, ми знову вскочили в сідла і переправилися на протилежний берег. Вода не доходила до стремен. Опинившись на тому березі, Вірна Смерть вигукнув:
— А ось і причина їхнього поспіху! Придивіться уважно до тієї липи. Кора зі стовбура здерта на висоту людського зросту. А що це там на землі?
Ми подивилися у вказаному напрямку і побачили два ряди вбитих у землю кілочків, завдовжки і завтовшки з олівець.
— Чи знаєте ви, навіщо їм знадобилася кора й кілочки? — допитувався вестмен. — Погляньте, на землі лежать обрізки кори, а на кілочках залишилися петлі. Перед вами ткацький верстат. Тут виткали з кори стрічку два лікті завдовжки, а завширшки шість дюймів, судячи з кілків. Індіанці використовують такі ткані смуги для перев’язки ран. Холодний сік липи знімає біль, а пов’язка з кори, висихаючи, стягується так, що тримає купи перебиті кістки. Можна припустити, що один з вершників був поранений. Тепер же погляньте туди: на дні видно дві ями, тут коні лежали у воді; перед далекою і важкою дорогою індіанці знімають з коней сідла і дають їм скупатися. Отже, підсумуємо: два вершники, а найпевніше індіанці, так поспішають, що спочатку переправляються через річку, і тільки потім поять тварин. Один з них поранений, вони перев’язують йому рани й негайно вирушають далі. Який же можна зробити висновок, джентльмени? Спробуйте напружити свій мозок, — звернувся вестмен до мене.
— Спробую, — відповів я, — але прошу не сміятися з мене, якщо помилюся.
— Ні за що. Ви — мій учень, і я не смію вимагати від вас більше, ніж ви знаєте.
— Судячи зі звичок коней, можна припустити, що вершники належать до одного
