Віннету ІІ - Карл Фрідріх Май

— Наш червоношкірий брат не вкрив себе ганьбою, — вимовив я, втручаючись у його розмову з вестменом. — Потрапити в полон до великого білого воїна Коша-Певе — не ганьба, та й сини команчів ніколи не дізнаються про це. Наші вуста не викажуть твоєї таємниці.

— Коша-Певе може підтвердити твої слова? — запитав індіанець.

— Блідолиций воїн мовить правду, — відповів старий. — Ми скажемо, що зустрілися й упізнали один одного. Я друг команчів, тому ти не вчинив би помилки, якби відкрито підійшов до мене.

— Слова мого уславленого білого брата втішили мене. Я вірю тобі. Тепер я можу повернутися до синів команчів, не боячись, що мене виженуть із племені. І поки мої очі бачать сонце, я буду вдячний блідолицим.

Він сів, глибоко зітхнувши, і, хоча через густий шар бойової фарби неможливо було розгледіти міміку його обличчя, ми відчули, що йому стало легше. Продовжити розмову ми довірили досвідченому вестменові. А той не забарився з наступною реплікою:

— Наш червоношкірий брат бачить, — продовжував Вірна Смерть, — що ми його друзі, і сподіваємося, що він теж не вважає нас ворогами. Тож нехай він на знак дружби відповість на наші запитання.

— Коша-Певе може питати, я скажу правду.

— Мій червоношкірий брат пішов зі стійбища, щоб убити ворога або звіра і так повернути собі ім’я. Він ішов один чи з ним були інші воїни?

— Зі мною стільки воїнів, скільки крапель у цій річці.

Воїни племені чорноногих. Національний парк Ґлейшер (Монтана), прибл. 1913 рік. Фото Роланда Ріда.

— Мій брат хоче сказати, що всі воїни команчів покинули свої вігвами?

— Так. Вони йдуть зняти скальпи з ворогів.

— Хіба в команчів є вороги?

— Собаки-апачі. Смердючі койоти напали на вігвами команчів, і воїни сіли на коней, щоб винищити підлих тварюк.

— А перед тим вони запитали поради в найстарших воїнів?

— Воїни-старійшини на раді вирішили викопати сокиру війни. Потім шамани запитали Великого Духа, і Маніту підтвердив волю старших. Копита наших коней топчуть землі від стоянок команчів до річки, яку білі називають Ріо-Ґранде. Чотири рази зайшло сонце відтоді, як сокиру війни пронесли від вігвама до вігвама.

— Наш червоношкірий брат теж вирушив у похід у складі війська?

— Ми поставили табір вище за течією. Кілька воїнів пішли на розвідку, щоб перевірити, чи немає поблизу собак-апачів. Я піднявся вгору по річці, а почувши коней блідолицих, сховався в кущах, щоб порахувати вас, тут на мене раптом напав Коша-Певе і вбив мене на короткий час.

— Не варто згадувати те, що минуло, забудьмо про це. Скільки воїнів мужнього племені команчів у вашому загоні?

— Рівно десять разів по десять.

— А хто їх веде?

— Ават-Віла, Великий Ведмідь. Це наш юний вождь.

— Я не знайомий із ним і ніколи не чув його імені.

— Він зовсім недавно отримав ім’я. У Великих горах він убив сірого ведмедя ґрізлі і приніс його шкуру та кігті. Він син Ойо-Колса, якого блідолиці називають Білим Бобром.

— Я знаю Білого Бобра, він мій друг.

— Я знаю, я бачив тебе в його вігвамі. Ти був гостем Ойо-Колса. Його син, Великий Ведмідь, зустріне тебе з почестями.

— Як далеко звідси до вашої стоянки?

— Мій білий брат буде їхати менше ніж половину того часу, який ви називаєте годиною.

— Ну тоді ми попросимо вождя, щоб він запросив нас до свого багаття. Нехай мій брат відведе нас до нього.

Через кілька хвилин ми вже сиділи в сідлах і їхали слідом за індіанцем повз липи з обдертою корою, де раніше побачили сліди Віннету, а потім — далі вгору вздовж річки.

Минуло півгодини, і раптом перед нами, як з-під землі, виросло кілька темних тіней. Це були вартові, розставлені навколо табору. Наш провідник коротко поговорив із ними й пішов, а ми залишилися чекати. Незабаром індіанець повернувся і повів нас в глибину стоянки. Нічого не було видно. Жодна зірка не світилася на затягнутому хмарами небі. Я вдивлявся у темряву, але не міг нічого розгледіти. Проїхавши зовсім небагато, провідник зупинився і звернувся до нас:

— Нехай мої брати чекають тут. Сини команчів не розпалюють вогонь під час військових походів, але зараз вони впевнені, що поблизу немає ворогів, і розкладуть багаття для гостей.

Він зник у темряві. Через мить я побачив неподалік червону цятку завбільшки з голівку шпильки.

— Це пункс, — пояснив Вірна Смерть.

— Пункс? Що це таке? — здивовано запитав я, вдаючи, ніби не знаю, про що мова.

— Сірник прерії. Шматочок дерева і тоненька кругла паличка. У дереві роблять невелику заглибину, яку заповнюють пунксом, тобто сухим листям або зогнилою деревиною. Це найкраще у світі кресало. Паличку вставляють у дірку і швидко крутять у долонях. Від тертя труха нагрівається, починає тліти і спалахує. Дивіться!

Пункс блиснув раз, другий — і спалахнув вогник. Коли він розгорівся, до нього підкинули сухого листя й гілок, запалало багаття. Однак індіанці поспішили загасити полум’я, бо вони не люблять занадто яскравого вогню. Слід зазначити, що багаття, яке розпалюють червоношкірі, — прецікава річ: сучки складають так, щоб тільки один кінець був у полум’ї. Потім підсовують їх ближче або відсовують далі — так зменшують або збільшують вогонь.

У мерехтливому світлі багаття ми роздивилися, що стоїмо під покровом дерев, оточені воїнами зі зброєю в руках. У деяких я зауважив рушниці, інші ж мали списи, луки й томагавки — ці бойові сокири є страшною зброєю в руках спритного воїна.

Нам наказали спíшитися. Ми підкорилися, і