Віннету ІІ - Карл Фрідріх Май

Нам дозволили наблизитися до багаття, біля якого сидів лише один червоношкірий. Визначити його вік було неможливо через такі ж, як у розвідника, чорні та жовті смуги, які повністю приховували обличчя. У волоссі, стягнутому вузлом на потилиці, стирчало біле орлине перо — знак вождя. На поясі висіли два скальпи, на шиї — мішечок із «ліками» і люлька миру. Він тримав на колінах стару рушницю, виготовлену років двадцять, а то й тридцять тому. Індіанець уважно оглянув нас. Чорношкірого він, здається, не зауважив, бо висловив би своє обурення, адже індіанці зневажають негрів.

— Він пишається собою, — шепнув Вірна Смерть тихо, щоб червоношкірі його не почули. — Ми повинні показати йому, що й ми не прості воїни, а вожді. Сідайте і доручіть мені вести переговори.

Старий сів до багаття навпроти вождя, ми — також. Тільки негр залишився стояти, бо негр міг поплатитися життям, якби наважився сидіти у присутності вождя.

— Уфф! — обурено вигукнув індіанець і кинув ще кілька слів, значення яких ми не зрозуміли.

— Хіба ти не вмієш говорити мовою блідолицих? — запитав Вірна Смерть.

— Вмію, але не хочу. Мені не подобається мова блідолицих, — прозвучала відповідь вождя, яку Вірна Смерть негайно переклав нам.

— І все ж я прошу тебе говорити мовою блідолицих, — наполягав вестмен.

— Чому?

— Тому що мої товариші не розуміють мови команчів, а вони повинні знати, про що ми розмовляємо.

— Вони прийшли до команчів, тож нехай розмовляють їхньою мовою. Так велить ввічливість.

— Ти помиляєшся. Навіть старій скво зрозуміло, що людина не може говорити мовою, якої не знає. Крім того, вони гості команчів і мають право на ввічливе ставлення, якого й ти вимагаєш від них. Ти сказав, що говориш мовою блідолицих. Доведи це на ділі, інакше я подумаю, що ти брехун.

— Уфф! — вигукнув ще раз індіанець і перейшов на ламану англійську. — Я не збрехав. Ви не вірите моїм словам і ображаєте мене. За це я звелю вбити вас. За яким правом ви наважилися сісти біля мене?

— За правом вождя.

— Чий ти вождь?

— Я вождь білих вестменів.

— А он той блідолиций?

— Він вождь ковалів, які роблять зброю.

— А цей?

— Це його син, він робить ножі й томагавки, якими можна відрубувати голови.

Здається, індіанець був задоволений такою відповіддю.

— Якщо він справді вміє все це, то недарма названий вождем. А ось він? — вказав червоношкірий на мене.

— Цей славний білий чоловік прибув до нас із далекої країни, він не злякався переплисти Велику Воду, щоб познайомитися з воїнами команчів. Він володіє мудрістю і цінними знаннями, а коли повернеться у свою країну, розповість усім про славне плем’я команчів. Тому він удостоєний звання вождя.

Таке пояснення виходило за рамки розуміння індіанця, він довго і заклопотано розглядав мене, а потім промовив:

— Ти стверджуєш, що він належить до числа мудрих і досвідчених воїнів, проте волосся його ще не побіліло.

— У тій далекій країні народжуються сини мудріші за наших старих.

— Видно, Великий Дух дуже любить цю країну. Але синам команчів не потрібна мудрість блідолицих, вони самі знають, що треба робити. Цього разу, здається, мудрість покинула блідолицих, коли вони наважилися переступити нашу стежку війни. Команчі викопали сокиру війни і не потерплять присутності білих.

— Схоже, ти не знаєш, що сказали ваші посли у форті Індж. Вони запевнили всіх, що йдуть у похід тільки на апачів і залишаються добрими друзями блідолицих.

— Нехай посли самі відповідають за свої слова. Мене з ними не було.

Досі Вірна Смерть відповідав ввічливо на ворожі вихватки індіанця, але зараз він, мабуть, вирішив, що нахабу пора поставити на місце.

— А хто ти такий, що насмілюєшся так говорити з Коша-Певе? Чому ти не назвав мені своє ім’я? Чи в тебе немає імені? Тоді назви мені ім’я твого батька.

Вождь буквально остовпів від зухвалості старого, довго вдивлявся в обличчя вестмена і нарешті вигукнув з погрозою в голосі:

— Бережись, блідолиций! Варто мені тільки наказати, і мої воїни поставлять тебе до стовпа тортур.

— Я не боюся тебе. Хто ти такий, щоб погрожувати мені?

— Я Ават-Віла, вождь команчів!

— Ават-Віла? Великий Ведмідь? Ще хлопчиком я вбив свого першого ведмедя, а відтоді їх було стільки, що я міг би обвішати кігтями все своє тіло. Людина, яка вбила ведмедя, ще не герой.

— Тоді подивися на скальпи у мене на поясі.

— Якби я зняв скальпи з усіх убитих мною ворогів, то міг би обдарувати ними всіх твоїх воїнів. Скальпи не свідчать про мужність.

— Я — син великого вождя Ойо-Колса.

— А ось це вже дещо. Я викурив із Білим Бобром люльку миру, ми присягнулися один одному у вічній дружбі і в тому, що його друзі будуть моїми друзями, а мої — його, і завжди ми дотримували цього слова. Я сподівався, що син, так само, як і батько, поставиться до мене доброзичливо.

— Ти розмовляєш зі мною нахабно! Невже ти вважаєш воїнів команчів мишами, які покірно терпітимуть гавкіт пса?

— Що ти сказав? Ти думаєш, що Коша-Певе — пес, якого можна вбити палицею? Я негайно відправлю тебе в Країну вічного полювання!

— Уфф! За мною стоїть сто червоношкірих воїнів, — і він махнув рукою назад.