Віннету ІІ - Карл Фрідріх Май

— Ну і що? — відповів Вірна Смерть. — А отут сидимо ми, і це рівно стільки, скільки всі твої команчі разом узяті. І мені ніхто не встигне завадити загнати тобі кулю в живіт, а потім ми ще подивимося, на що здатна сотня червоношкірих. Дивись! У мене два револьвери, і в кожному по шість патронів. У моїх товаришів теж знайдеться десяток пострілів, я вже не кажу про гвинтівки й ножі. Перш ніж твої воїни до нас доберуться, половина з них помре.

Ніхто й ніколи не говорив ще так із вождем індіанців. Ават-Віла із завзятістю дикуна намагався зрозуміти причину відчайдушної відваги старого вестмена.

— Напевно, у тебе дуже сильні «ліки».

— Так, мої «ліки» сильніші за твої, мій талісман завжди карав смертю моїх ворогів. І так буде завжди. Я питаю тебе: ти вважаєш нас друзями чи ні?

— Я повинен порадитися з воїнами.

— Вперше бачу, щоб вождь питав поради у своїх воїнів. Але коли вже так кажеш, то хай так буде. Ми, білі вожді, чинимо так, як самі вважаємо за потрібне, а тому ми важливіші за тебе, наша влада сильніша. Ми не можемо сидіти з тобою біля одного багаття, ми негайно сідлаємо коней і їдемо.

Вірна Смерть підвівся на рівні ноги, все ще стискаючи в кожній руці по револьверу. Великий Ведмідь підхопився, немов ужалений, очі його загорілися, зуби вищирилися. Загнаний у глухий кут, він гарячково шукав вихід і не знаходив його. У разі зіткнення з індіанцями ми, напевно, поплатилися б життям за зухвалість старого вестмена, але й багато команчів впало б від наших куль, чимало було б покалічено. Молодий вождь зі страхом дивився на смертоносні револьвери, він знав, що його чекає перша куля.

Син вождя відповідав перед батьком за все, що робив на власний розсуд, і хоча в індіанців ніхто нікого не силує брати участь у військовому поході, той, хто зважився вибратися, повинен неодмінно підкоритися залізній дисципліні і невблаганності закону. Батько штовхає на смерть власних синів. А хто покаже себе боягузом або невмілим воїном, хто не володіє собою і більше цінує свої пориви, ніж загальне благо, того з ганьбою виганяють, такого не прийме ні одне плем’я, і вигнанець блукатиме безлюдними просторами. Він має тільки один шлях поновити своє добре ім’я — повернутися в рідні місця і скоїти самогубство на очах одноплемінників, щоб болісною смертю довести здатність терпіти фізичні страждання. Це єдина можливість потрапити в Країну вічного полювання, тож індіанець готовий на будь-який подвиг, на який не здатна звичайна людина, аби після смерті опинитися в своєму дикунському раю.

Приблизно так, найімовірніше, думав молодий вождь. Він не наважувався наказати вбити нас, адже в разі його смерті ті, хто лишаться живими, скажуть Білому Боброві, що син не зміг опанувати себе, що він, намагаючись грати роль вождя, відмовив у гостинності старому другові батька й обізвав його та його товаришів собаками. Вірна Смерть розрахував точно і був цілком спокійний. Старий стояв навпроти індіанця з револьверами напоготові й дивився просто в блискучі від гніву очі молодого вождя.

— Ви хочете піти? — вигукнув індіанець. — Ми не повернемо вам коней. Ви у пастці!

— І ти разом із нами. Подумай про Білого Бобра. Якщо ти загинеш від моєї кулі, він не покриє свою голову і не заспіває жалобну пісню, а скаже: «У мене не було сина. Той, кого застрелив Коша-Певе, був недосвідчений хлопчик, він не поважав моїх друзів і слухався лише голосу власної дурості». Тіні воїнів, яких ми вб’ємо разом із тобою, заступлять тобі вхід до Країни вічного полювання. Старі скво роззявлять беззубі роти, щоб висміяти вождя, який не зберіг своїх воїнів, бо не вмів володіти собою. Подивись на мене! Хіба я схожий на людину, яка боїться? Я прошу тебе стати моїм другом не зі страху, а тому, що ти — син мого червоношкірого брата, якому я бажаю тільки добра. А тепер вирішуй! Одне необережне слово, один неправильний порух — і я стріляю.

Приблизно хвилину вождь стояв як укопаний. Важко було зрозуміти, що відбувається в його душі: обличчя, вкрите густим шаром фарби, було позбавлене виразу. Потім він повільно опустився на землю, зняв із шиї люльку миру і сказав:

— Великий Ведмідь викурить люльку миру з блідолицим.

— І правильно зробить. Тому, хто пішов походом на апачів, не слід сваритися з білими.

Ми теж сіли.

Великий Ведмідь витягнув із-за пояса мішечок з кіннікінніком, тобто тютюном, змішаним із листям дикорослих конопель, набив люльку, розкурив її, підвівся й виголосив коротку промову, в якій часто повторювалися слова: «мир», «дружба» і «білі брати». Потім він затягнувся шість разів, пускаючи дим струменем до неба, до землі і на всі чотири сторони світу, а тоді передав люльку вестменові. Вірна Смерть виголосив відповідну доброзичливу промову, повторив фокус із димом і вручив люльку мені, попередивши, що кожен із нас повинен затягнутися саме шість разів. Люлька обійшла всіх нас по черзі, окрім Сема, бо після чорношкірого вже ні один індіанець не взяв би її до рота, але негр само собою був учасником нашої мирної угоди.

Коли церемонія завершилася, команчі сіли трохи оддалік, утворивши живе коло, а наш провідник підійшов до вождя, щоб детально розповісти йому про нашу зустріч. Ясна річ, він промовчав про те, що Вірна Смерть узяв його в полон. Коли розвідник закінчив свою доповідь, я попросив провести мене до наших коней і приніс сигари. На жаль, я не міг пригостити нікого з червоношкірих, крім Великого Ведмедя, бо «вождь» не мав права поводитися надто фамільярно з простими воїнами і, щоб не втратити їхньої поваги.

Великий Ведмідь уже курив сигари, я помітив, як просвітліло його лице, коли він побачив подарунок, а після кожної затяжки вождь видавав звук, схожий на голос тих милих тварин, з яких виходить чудовий окіст та шинка. Він раптом став дуже ґречним і запитав про мету нашої подорожі. Хитрий вестмен не вважав за потрібне відкривати йому всю правду, повідомив лише, що ми намагаємося наздогнати декількох білих, які