Віннету ІІ - Карл Фрідріх Май

— Апачі теж?

— Ні. За порадою їхнього молодого вождя Віннету, вони не стали ні на його бік, ні на бік французів. А оскільки апачі ні в що не втручаються, агентам Базена не важко було нацькувати команчів на Хуареса. Загони команчів перейшли кордон Мексики, щоб покінчити з прихильниками Хуареса.

— Маєте на увазі, що вони прийшли грабувати, вбивати, палити й розоряти. Команчам байдуже до Мексики, їхні стоянки та мисливські угіддя розташовані по цей бік Ріо-Ґранде. Але коли вже панове французи наймають їх, то що дивного в тому, що індіанці користуються нагодою пограбувати мирних жителів. Не мені судити, хто з них більше винен.

— І не мені. Отже, команчі перейшли кордон і зробили те, що від них вимагалося. На зворотному шляху вони наткнулися на табір апачів, яких завжди вважали своїми смертельними ворогами. Вони перестріляли всіх, хто чинив опір, а решту повели в полон разом із кіньми.

— І що ж було далі?

— Далі? Далі, як завжди, сер. Чоловіків, як це заведено у червоношкірих, прив’язали до стовпів, а, як відомо, живцем підсмажуватися і терпіти леза ножів у власному тілі не надто приємно.

— Так… Панове французи заварили кашу. Апачі, звичайно, пішли в похід, щоб помститися?

— Ні, адже всім відомо, що апачі — боягузи.

— Вперше чую! Скільки я знаю, вони не ковтають образу.

— Вони вислали кількох воїнів на переговори з вождями команчів. Зустріч відбулася в нас.

— У форті Індж? Чому?

— Це була нейтральна територія.

— Розумію. І вожді команчів з’явилися?

— Так. П’ятеро вождів під охороною двадцятьох воїнів.

— А скільки було апачів?

— Троє.

— А скільки воїнів їх охороняло?

— Вони прибули без охорони.

— А ви кажете, що апачі — боягузи. Троє людей наважилися проїхати ворожою територією на зустріч із двадцятьма п’ятьма ворогами. Сер, якщо ви хоч трохи знаєте індіанців, то маєте визнати, що апачі — відважні люди. Чим же закінчилася зустріч вождів?

— На жаль, не миром. Червоношкірі посварилися, команчі напали на апачів, зарізали двох, а третій, попри рани, зумів дістатися до коня, перелетів через паркан — і зник. Команчі кинулися за ним навздогін, але не наздогнали.

— І все це відбувалося на нейтральній території, під захистом солдатів форту і наглядом майора армії Сполучених Штатів? Команчі вчинили віроломно, і чи варто дивуватися, що апачі, довідавшись від пораненого воїна про результат перемовин, зберуться у великі загони і підуть у похід, аби будь-що помститися. А оскільки вбивство послів сталося на території білих, то вони скерують зброю і на блідолицих. А як поводилися з вами команчі?

— Цілком дружньо. Перш ніж поїхати з форту, вожді запевнили нас, що білі — їхні друзі, а воювати вони будуть тільки з апачами.

— Коли сталася ця кривава зустріч червоношкірих?

— У понеділок.

— Сьогодні п’ятниця, минуло вже чотири дні. Як довго команчі залишалися у форті?

— Не більше ніж годину після того, як утік поранений апач.

— І ви їх відпустили? Вони ж потоптали божі й людські закони? Майорові слід було взяти їх під варту за вбивство й повідомити про подію у Вашингтон. Я не можу зрозуміти його.

— Вранці того дня він виїхав на полювання і повернувся у форт лише надвечір.

— Щоб не бути свідком злочину й віроломства! Десь я вже таке чув! Коли апачі дізнаються, що команчі без перешкод покинули форт, я й шеляга ламаного не дам за життя білого, який потрапить до них у руки.

— Не згущуйте барви, сер. Якби ми не дозволили команчам піти з миром, через годину апачі втратили би ще одного зі своїх вождів.

— Ще одного зі своїх вождів? — перепитав Вірна Смерть. — Он воно що! Я, здається, здогадуюсь, про кого йдеться. Сутичка у форті сталася чотири дні тому, у червоношкірого прекрасний кінь, і він випередив нас.

— Це ви про кого? — здивувався вахмістр.

— Про Віннету.

— Як ви здогадалися? Це справді був він. Не встигли команчі сховатися на заході, як ми побачили вершника, що мчав від Ріо-Фріо. Він заскочив до нас, щоб купити пороху, свинцю і револьверних набоїв. Червоношкірий не мав племінних знаків, а ми не знали його в лице. Він почув розмови солдатів, здогадався, що трапилося, і звернувся до першого стрічного чергового офіцера.

— Дуже, дуже цікаво! — вигукнув Вірна Смерть. — Як шкода, що мене там не було! І що ж сказав індіанець офіцерові?

— Нічого особливого, звичайні погрози: «Багато блідолицих поплатяться за те, що тут сталося. Ви не стали на заваді вбивства і не покарали винних». Сказавши так, він покинув склад товарів і скочив на коня. Офіцер пішов за індіанцем, щоб помилуватися його чудовим жеребцем, а той обернувся і додав: «Я буду чеснішим за вас. Тому попереджаю, що від сьогодні почалася війна апачів із блідолицими. Воїни апачів мирно жили у своїх вігвамах, коли підступні команчі раптово напали на них, взяли в полон жінок і дітей, забрали коней і пожитки, багатьох убили, а решту відвели в свої селища, щоб замучити на стовпах тортур. Попри це, старійшини апачів далі слухалися Великого Духа. Вони не відразу викопали сокиру війни, а відрядили до вас своїх послів, щоб говорити з вождями команчів. Ви відпустили вбивць на свободу і з цього моменту стали нам ворогами. Ви й будете винні у смерті ваших білих побратимів, не ми».

— Це дуже схоже на нього! У мене таке відчуття, ніби я чую його голос, — сказав Вірна Смерть. — Що ж відповів офіцер?

— Він запитав ім’я червоношкірого, і той назвався вождем