В серце Небесних гір - Михайло Тимофійович Погребецький

Поступово віддаляючись від залізниці, гори Каратау супроводжують нас аж до станції Арись.

В Арисі — пересадка. Виходимо з вагона і ніби потрапляємо в розжарену піч. Нестерпна спека. До металевих ручок вагона не можна доторкнутися. Навколо немає навіть натяку на затінок.

Сідаємо в поїзд Туркестано-Сибірської залізниці. Тепер уже поїдемо прямо до гір Тянь-Шаню.

Від Арисі поїзд повертає на схід. Проїжджаємо усе в зелених садах місто Чимкент — тепер один з найбільших індустріальних центрів Казахстану. За Чимкентом поїзд мчить до хребта Каратау. Підйом дедалі крутіший і крутіший; рейки описують довгі петлі зигзагів. Нас везуть два паровози: один спереду, а другий ззаду состава. Обидва вони важко пихкають, з клапанів продування вириваються клуби пари, але колеса буксують, і вагони ледве рухаються.

Нарешті всі круті повороти подолано. Проїжджаємо Ауліє-Ата, нині місто Джамбул. Попереду долина ріки Чу. Вона тягнеться в ширину на десятки кілометрів від північних схилів Киргизького хребта[5] на півдні до Чу-Ілійських гір[6] і пустині Муюнкум[7] на півночі.

— Земля обітована… — зауважує спостережливий Аркадій Редак.

— Так, — підтримує розмову Лазієв, — це найродючіша долина Киргизії, багата на пасовиська і вологу. Вона має велике майбутнє.

Багатоводна ріка Чу зрошує долину, а Чу-Ілійські гори захищають її від посушливих північно-західних вітрів. Тому ще в далеку давнину, за багато століть до нашої ери, облюбували цю долину вільні кочовики. Пізніше тут осіли землеробські племена, виникли поселення і укріплені міста, повз які з Середньої Азії через гори Тянь-Шаню ішов караванний шлях у далекий Китай. Сюди переселились із верхів'їв могутнього Єнісею, з далеких Саянських гір і киргизькі племена, які стали жителями Тянь-Шаню.

У той час, коли ми були в Киргизії, там уже почалося будівництво гребель і каналів для зрошування землі під волокнисті та бавовняні культури. Тепер уже здано в експлуатацію споруду західного відгалуження Великого Чуйського каналу. Зрошені землі даватимуть сотні тисяч тонн зерна, бавовнику-сирцю, цукрових буряків, овочів, фруктів, луб'яних культур, люцерни та інших трав.

— Пішпек! — заметушилися пасажири. — Станція Пішпек!

Поїзд поступово уповільнює хід. Крізь вікна вже видно пристанційні будівлі і за ними — безкраю зелень садів. А на півдні, наче казкова декорація, стоять, замикаючи собою горизонт, високі гори. Їхні гребені й вершини вкриті сліпучо-білою пеленою снігів. Здається, ці юри так близько, що їх можна дістати рукою, але до них… понад сорок кілометрів.

Ми в столиці Радянської Киргизії — Фрунзе. Тут нам необхідно запастись продуктами, одержати перепустку в прикордонну зону — адже в горах Тянь-Шаню проходить державний кордон з Китаєм. Часу мало, і ми нашвидку оглядаємо місто.

Раніше місто звалося Пішпек. Воно було побудоване як фортеця наприкінці XVIII століття кокандськими ханами[8], що вирішили підкорити тянь-шанських киргизів — жителів Чуйської долини. Залишки глиняних валів цієї фортеці ми бачили в самому кінці вулиці Леніна.

У 1862 році киргизи повстали проти кокандських ханів. Вони звернулися по допомогу до Росії і одночасно просили прийняти їх у російське підданство. Це прохання було задоволене, російські війська вирушили на допомогу киргизам. Фортеця Пішпек перейшла до Росії.

Мені пригадуються перші відвідини Пішпека. Це було в 1916 році. Я їхав на підводі. Через густу пилюку не міг відкрити рота. За її завісою нічого не було видно. Я пройшов пішки по місту і побачив запилені вулиці, саманні будиночки з очеретяними покрівлями і довгими глинобитними огорожами — дувалами. Жили в цих будівлях переселенці з Росії, чиновники, військові і невелика кількість дрібних торговців дунганів і уйгурів[9]. Не тільки про залізницю, а й про шосейну дорогу тоді не було тут і думки.

Але вже в 1924 році Пішпек став центром Киргизької автономної області. З цього часу починається нова історія міста. До нього провели вітку Туркестано-Сибірської залізниці від станції Лугова. Місто відбудовувалося, з'явились перші невеличкі промислові