В серце Небесних гір - Михайло Тимофійович Погребецький

… Це було ще при царизмі. У 1916 році в різних місцях Середньої Азії спалахнуло велике повстання киргизів, казахів і узбеків, викликане свавіллям царської адміністрації. Повстання було жорстоко придушене, його учасники через дикі перевали Тянь-Шаню тікали в Китай. Були випадки, що вони захоплювали з собою росіян-переселенців. Федір Лізін і їздив по слідах киргизів-утікачів, шукаючи полонених.

У минулому сам житель гір, Лізін добре знав сиві гірські вершини, але й цього гірського мисливця вразила велич центрального Тянь-Шаню — висота і сміливі обриси його гір, велетенські льодовики…

— З перевалів, — казав він, — куди не глянеш — чи в китайську, чи в нашу сторону — горам кінця-краю не видно. Високі, страшні… А на півдні, за річкою Баянкол, стоїть гора, на цілу голову вища від інших, уся з білого каменю, майже під колір снігу. Навколо неї на десятки кілометрів тільки сніг та лід.

Лізін глибоко затягувався з люльки і, дивлячись примруженими очима на жевріючі вуглини, задумливо продовжував:

— Красива гора… Так би й дивився на неї не відриваючись. Та її і знизу можна побачити з багатьох місць. Казахи цю гору звуть Чопа Аулієта — «свята вишка» по-нашому, а киргизи називають її «горою крові» — Кан-то їхньою мовою. Розповідали мені, що колись нібито німці приїжджали, хотіли лізти на неї. Та тільки, я думаю, неможлива це справа. Дивитися страшно, яка вона крута. До неї не знаєш, як і приступитесь.

Це були мої перші відомості про Хан-Тенгрі. Багато днів минуло з того часу, ми давно повернулись із Тянь-Шаню, а передо мною все ніби стояла загадкова гора, про яку задумливо розповідав біля вогнища гірський мисливець Федір Лізін.

Незабаром у Харкові я познайомився з художником Северіним. У складі гідрогеологічної партії гірською інженера, а пізніше академіка В. В. Резніченка він їздив у 1915 році в центральний Тянь-Шань. Робота провадилась на північ від Хан-Тенгрі, в долині річок Нарин, Баянкол, Кокпак, Текес і Каркара.

Якщо з цих долин піднятися на гребені навколишніх гір, то несподівано побачиш могутні снігові гіганти масиву Хан-Тенгрі. Захоплений величчю цих гір і тими чарівними фарбами, якими палають вони під час сходу і заходу сонця, Северін не відривався од палітри.

Я дізнався, що колись художник працював у загоні Резніченка, і зайшов до нього додому. Почалася розмова про Тянь-Шань. Северін весь змінився. Нічого не кажучи, він закріпив мольберт біля вікна, приніс полотна і одно за одним ставив їх на планку, повертаючи мольберт під різними кутами до світла. З полотен дивились на мене сміливі обриси Тянь-Шанських гір. Підняті до неба, оперезані біля вершин химерними хмаринами, гострі, криві, зігнуті, мов турецький ятаган, з стрімкими схилами, з льодовиками, що круто падають з вершин потоками в безодню, вони здавались нереальними. Ще чарівнішими були фарби: пурпуровим вогнем палав захід на найвищих вершинах, гребені світилися рожевими і світло-фіолетовими тонами, а нижче попелясто-сірий колір умираючих сутінків переходив у морок глибокої ночі…

Крізь ледь помітну експресіоністську манеру письма я побачив чудову природу дикого громаддя гірської країни — Тянь-Шаню.

Одна велика картина особливо прикувала мою увагу. Я побачив гірське озеро… Позад нього, далеко за передгір'ями і невисокими вершинами, купчилися снігові велетні. Між ними незмірно вище інших стояла велетенська гостроверха біла піраміда, що вп'ялася своїм мармуровим вістрям у синяву неба. Хан-Тенгрі!

Я не міг відвести очей од картини. У мене виникло непереможне бажання побувати біля цієї могутньої вершини, побачити її зовсім близько, випробувати свої сили на її суворих схилах.

Я розумів, що сходження на Хан-Тенгрі — завдання важке і потребує серйозної підготовки. Експедиція в таку далеку гірську країну, як Тянь-Шань, — справа складна. Було ясно, що організовувати її тільки заради спортивного сходження, хоч би й на Хан-Тенгрі, недоцільно.

«Але ж експедиція може мати не тільки спортивні завдання», думав я.

Це були роки, коли в країні створювалась могутня соціалістична промисловість, — будувалися нові заводи, фабрики, електростанції… З кожним днем зростали потреби в сировині.

Для виявлення природних багатств розвідувальні партії та експедиції вирушали в найглухіші, труднодоступні закутки країни.

На черзі був центральний Тянь-Шань. Цей далекий гірський край, на карті якого лишалося ще багато «білих плям», потребував всебічного вивчення.

Питання про вивчення Тянь-Шаню вже неодноразово поставало перед радянськими вченими. Воно обговорювалось і в Українській асоціації сходознавства, дійсним членом якої я був. У 1929 році асоціація звернулася до Ради Народних Комісарів УРСР з проектом організації наукової експедиції в центральний Тянь-Шань.

З великим нетерпінням чекали ми рішення уряду.

І от якось у морозний лютневий день викликав мене голова асоціації сходознавства професор Гладстерн.

— Важливі новини, — сказав він по телефону, — прошу негайно зайти.

Це було в Харкові. Я жив по вулиці Лібкнехта, майже навпроти приміщення сходознавців, і через кілька хвилин був уже в кабінеті Гладстерна. Він сидів там із своїм заступником Величком.

— Поздоровляю, — зустрів мене Гладстерн, — експедиція в Тянь-Шань затверджена.

Стримуючи радісне хвилювання, ми почали обговорювати питання організації майбутньої експедиції.

Отже, рішення урядуй, кошти будуть виділені. Але чи зможемо ми підняти відразу велику комплексну експедицію, в якій би взяли участь вчені різних спеціальностей? Дуже важка це справа? Та й як посилати громіздку експедицію в невідомий край, та ще на такі висоти, в майже недоступні місця?

— А чи не краще було б спочатку послати розвідку, — говорить Гладстерн, — розробити різні маршрути, уточнити на місцях деталі?

Справді,