Божественна комедія - Аліг'єрі Данте

103 Але в повітрі кола піднімає

Рушій той перший, що й собі кружля,

Коли ж їм перешкод ніде немає,

106 То вир находить звідти, іздаля

Сюди на вільний шпиль в живім повітрі

І тут розхитує рясне гілля.

109 І дерево свої прикмети хитрі,

Гойдавшись, віддає, й вони притьма

Летять із гаю в далину на вітрі.

112 І там, де небо та й земля сама —

Все інше, родить сад вона багатий,

Внизу дерев зростає тьмуща тьма.

115 Отож не доведеться дивувати,

Як щось, неначе без насіння, там

Враз прийметься та стане квітувати.

118 І про святий цей лан дізнайся сам,

Що сповнений він сім’ям та плодами,

Просякнутими завтрашнім життям.

121 Потік же цей не живиться парами,

Морозом зрідженими, як ріка,

Що то всиха, то повниться часами, —

124 Тече він з невичерпного струмка,

Що з волі й слова Бога всеблагого

Двома річками далі протіка:

127 Коли він випливає з боку цього,

То забирає пам’ять про вини;

Про добрі вчинки – повертає з того.

130 Тут з Лети, там – з Євної, струмини

З обох покуштувать повинні люди,

Бо діють тільки разом вдвох вони.

133 В них кращий смак за той, що в водах всюди,

І хоч вгамуєш ти жагу собі,

Так що про неї й мови вже не буде, —

136 Та з ласки особливої тобі

Ще думку висловлю – надію маю,

Що ти її не втопиш у ганьбі.

139 Пливла колись Парнасом серед гаю

Про золоті часи пісень луна —

Так то був одгомін із цього краю:

142 Невинні люди тут, цвіте весна

Одвічно, й солодко в річках дзюркоче

Нектар – співцям приємна рідина».

145 І, на своїх поетів звівши очі,

Побачив я, що кожен усміхнувсь,

Останні чуючи слова жіночі;

148 І знов я на прекрасну озирнувсь.

ПІСНЯ ДВАДЦЯТЬ ДЕВ’ЯТА

1 Вона своє скінчила говорити

І стала, мов закохана, співать:

«Блаженні ті, чий гріх уже покритий»,

4 Як німфи, що ополудні спішать

По затінку діброви самітними

Зирнуть на сонце й далі простувать,

7 Пішла вона лугами запашними

Тим берегом, а цим – проти води,

Дрібним я крокам слідував дрібними.

10 По сотні кроків нашої ходи

Враз береги кудись убік звилися,

І я на схід звернув свої сліди.

13 Коли ми трохи далі подалися,

То жінка та мені, як я почув,

Сказала: «Брате, слухай і дивися».

16 І раптом висвіт з гущини блиснув, —

Він для очей таким сліпучим здався,

Що я на блискавку помислив був.

19 Та полиск блискавки б умить промчався,

А цей нестримно далі все зростав,

Аж я: «Та що ж воно таке?» – спитався.

22 В осяйному повітрі спів почав

Неждано ширитись, принадно й гойно,

І знову, гнівний, Єву я згадав.

25 Все Господу корилося достойно,

Вона ж сама зневажила Творця,

Який життя вдихнув у неї щойно.

28 Якби не скинула вона з лиця

Покрову, то мені б в садах прегарних

Була б найперша й довга втіха ця.

31 І поки йшов я в спогадах примарних

Про вічні радощі в раю земнім,

З бажанням свят, ще більших та безхмарних,

34 Повітря осяйнуло вогняним

Серпанком зеленіючу дорогу

І ніжний звук став співом чарівним.

37 Святі дівчата, голоднечу вбогу,

Безсоння мусив я за вас нести, —

Подайте ж зараз світлу допомогу!

40 Збере хай думи Гелікон святий,

Та й ще підсобить хором Уранія

У вірш важке для розуму ввести!

43 Сім золотих дерев уздріла мрія,

Бо відстанню обманена була:

Обман цей – віддалі звичайна дія.

46 А от як стала відстань ця мала

І річ, іздалеку ніби туманна,

Всіма своїми рисами зросла, —

49 То над думками влада безустанна,

Що світники це, – довела увіч,

І влад виспівували всі: «Осанна!»

52 Проміння розливала кожна з свіч

Розкішніше за місяць серед ночі,

Коли уповні він і повна ніч.

55 Захоплений, свої звернув я очі

На доброго Віргілія, який

Вернув у здивуванні зір пророчий.

58 Я на високі глянув світники —

Ті посувались далі так повільно,

Що їх догнали й молоді б жінки.

61 Та провідниця мовила: «Як сильно

Оцим живлющим світлом захопивсь,

Що дальшим не цікавишся ти пильно!»

64 І погляд мій за вогники повивсь,

І там людей уздрів я в білих шатах, —

Світ на таке ніколи не дививсь.

67 Та зліва річка в берегах покатих

Одбила, як упав на неї зір,

Мій лівий бік, мов із дзеркал багатих.

70 Не зупинявся аж до тих я пір,

Спішивши йти назустріч невидимим,

Поки не ліг між нами водний шир.

73 А світники все шляхом невгасимим

Лишали слід, накреслений без рук,

Мов пензлем, вимальовуваний димом.

76 Лягли в повітрі, як стрічок тих пук,

Сім стяжок різноколірних, що б склали

Перев’язь – Делії, а Сонцю – лук.

79 Вогні все далі й далі відбігали,

Аж поки не зробилися малі,

Й весь час між себе десять кроків мали.

82 Під пишним небом, по ясній землі

Двадцять чотири діди йшли ступою

З лілейними вінками на чолі,

85 І всі співали: «Благодать з тобою

Між дочок всіх Адамових, вовік

Будь благодать з твоєю красотою!»

88 Коли останній проминув старик

І розрівнявся трав і квітів килим,

Що під його стопами був поник,

91 Як в небесах світило за світилом,

Ступило четверо тварин тепер,

Оздоблених листом зазеленілим.

94 У кожної шість крил з барвистих пер,