Божественна комедія - Аліг'єрі Данте
Раптово хтось сказав, і я здригнув,
Мов звір, що чує раптом брязкіт зброї.
136 І зір на того, хто питав, звернув, —
Як в горні, склом розжареним надміру
Й розжевреним металом, враз сяйнув
139 Той хтось, що мовив: «Ясного ефіру,
Сюди пішовши, певно сягнете.
Іде сюди, хто прагне йти до миру».
142 Він засліпив мене, і, мов на те,
Щоб сказаному підкоритись, очі
Одвів назад на двійко я святе.
145 І, наче вдосвіта вітрець лоскоче
Траву і ніжні квіти на землі
І ледве в гарних пахощах шепоче,
148 Такий відчув я повів на чолі
І вчув, як од легкого колихання
Тонку амброзію, чутно в крилі,
151 Й почув: «Блажен, у кому пожадання
Солодких страв не може затулить
Високого до неба поривання,
154 Хто їсть, аби лиш сили поновить».
ПІСНЯ ДВАДЦЯТЬ П’ЯТА
1 Додержуючи вічного закону,
На небесах меридіан здали
Тельцеві сонце, ніч же – Скорпіону.
4 Отож, мов той, хто вдень чи серед мли
Іде, не спинений припоном жодним,
Бо пильні справи в мандри потягли, —
7 Крутими сходами один за одним
Так рушили ми швидше, без розмов
Проходом тільки одному свободним.
10 І як малий лелека, що готов
Злетіти, крила розправля й, лишати
Гніздо страхаючись, склада їх знов, —
13 Жадавши знать, як тільки міг жадати,
Я врешті рух зробив після вагань,
Як той, хто мову хоче розпочати.
16 І хоч спішили ми на вищу грань,
Мій добрий батько вимовив: «Стріляй-но,
Бо вже натяг ти лука запитань».
19 Я, осмілівши, рот розкрив негайно
Й почав: «Як схуднуть так могли вони,
Коли усі тут не їдять звичайно?»
22 «Ти пригадай, як Мелеагр смутний
Згорав, аж поки головня згорала,
І знайдеш, – мовив він, – одвіт ясний.
25 Ще помізкуй, як рухами дзеркала
Рух віддають ваш, і уздриш гнучким
Все те, що мисль твоя твердим вважала.
28 Щоб край покласти сумнівам тяжким,
Он Стацій тут, – до нього я звернуся
І ліків ранам попрошу твоїм».
31 «Коли йому я при тобі візьмуся, —
Той мовив, – говорить свої слова,
То лиш слухняністю з вини звільнюся. —
34 І він почав: – Як в тебе голова
Це слово, сину, сприйме й заховає,
Тоді її осяє мисль нова.
37 Кров досконала, що не прибуває
До спраглих вен, неначе повний стіл
Усяких страв, а з серця випливає,
40 Творить нові тіла, в нім взявши сил,
Які частками тіло знову творять
Із крові, що беруть вони із жил,
43 Пливе туди, про що в нас не говорять,
А звідти в кров чужу іде вона,
В природний келих, де вони не спорять,
46 А змішуються: з них слабка одна
Й терпляча, друга ж – дійова і сміла,
Бо з місця досконалого зрина.
49 Вона й береться до складання тіла:
Згустить ту кров, яка рідка була,
І оживить усе те, що згустила.
52 Душею ставши, сила чимала,
Підхожа до рослини всім, крім того,
Що йде іще, а та уже дійшла,
55 Цілком подібна до гриба морського,
Теж має рух і почуття пізніш
Зростає й інше з зародків усього.
58 Так, синку, з серця батька йде повніш
І ширше розвиток дочки чи сина;
Про це природа дбає найпильніш.
61 Не знаєш ти ще, як стає дитина
З тварини, та схибнула в тайні цій
Мудріша й вченіша, ніж ти, людина,
64 Навчавши, буцімто в душі людській
Можливий розум не перебуває,
Бо там не місце здібності такій.
67 Відкрий же груди правді, що все знає,
І відай: мозок тільки і живе,
Як певну частку в зародку займає.
70 Радіючи на чудо це нове,
Рушій найперший їй вдихає духа,
Це вмістище для цноти життьове,
73 Який діяльне все вбирає, й руха,
І складує у душу – в те одно,
Що і живе, і дивиться, і слуха.
76 Поглянь, щоб дивним не здалось воно,
Як сонячне тепло, віддавшись грону,
Із соками його дає вино.
79 Коли ж у Лахезіс забракне льону,
Дух звільнить здібності із тіла вмить,
Людські й божественні, немов з полону.
82 Частина більша з них уже мовчить,
А пам’ять, розум, воля – від порогу
Враз починають в діянні гостріть.
85 Душа, мов чудом чуючи знемогу,
На берег падає, на той чи цей,
Уперше дізнається про дорогу
88 І йде між душ без м’яса та костей
У сяйві сили творчої живої,
Як і колись, серед живих людей.
91 І як вологи повне дощової
Повітря проти сонця розгорта
Розкішні різноколірні сувої, —
94 Повітря те, яке навкруг літа,
Бере той образ, що душа дарує,
Коли стоїть незрушна та густа.
97 Як полум’я за вогником слідкує,
Хоч де б він рухатися не хотів,
Так образ за душею скрізь прямує
100 І зветься «тінь», бо йде до всіх кутів
За нею; творяться таким звичаєм
Знаряддя зору й інших почуттів,
103 Так сміємось ми, так ми розмовляєм,
Так плачемо й зітхаємо в журбі, —
Та сам ти чув це, йшовши нашим краєм.
106 Тінь обриси свої міня собі
Як до бажань і порухів натури.
Це все й збудило подив у тобі».
109 Ми вийшли до останньої тортури,
Праворуч рушивши в прохід вузький,
І подивлялися вже не на мури,
112 Бо з кручі пломінь вилітав яркий,
З провалля ж дужий вихор виривався,
Гнав до стіни вогненні язики.
115 І кожен з нас по краю пробирався
Один по одному;