Божественна комедія - Аліг'єрі Данте

Там – в прірві опинитись я боявся.

118 Вожай мій: «Стережись! – казав мені, —

Вузду очей тримай, бо оступання

Тут небезпечне, похибки страшні».

121 І враз «Бог вящей милості» – співання

Почув я крізь розжарену глибінь,

І виникло поглянути бажання.

124 Уздрів я в полум’ї за тінню тінь

І, голову звертаючи на боки,

Вбачав то їх, то дальший свій ступінь.

127 Скінчився гімн, і голос чийсь високий

«Не знаю мужа» крикнув на краю,

І тихо відновився спів широкий.

130 «Діана, – знов гукнули всі, – в гаю

Геліки не лишила, бо дівчині

Дала Венера трутину свою».

133 І заспівали знов рухливі тіні

Хвалу жіноцтву і чоловікам,

Чесноті вірним і своїй родині.

136 Мабуть, кричать вони й співають там,

Аж поки палить пломінь, вітром гнаний,

І засіб цей нещадний, цей бальзам

139 Загоює нарешті їхні рани.

ПІСНЯ ДВАДЦЯТЬ ШОСТА

1 Ми низкою отак ішли по краю,

І вчитель часто говорив мені:

«Побережись, тебе остерігаю».

4 Аж от засяли промені ясні

У нас на правих плечах: розчинило

Західне сонце синь у білині.

7 Де впала тінь моя, зачервоніло

Яскравіш полум’я; з усіх сторін

Дивились тіні на таке несміло,

10 Й вони про мене, ідучи вздовж стін,

Заговорили в палі чималому,

Почавши: «Не з примарним тілом він».

13 І пересвідчувалися у тому,

Та не переступаючи межі,

Щоб залишатись в вирі вогняному.

16 І хтось: «Свій слух до слова прив’яжи,

Ти, що, либонь, з пошани йдеш позаду,

Й нам, хто в огні й жазі горить, скажи.

19 Ця відповідь нам принесе розраду,

Потрібніша тут душам всім вона,

Ніж мешканцям пустелі свіжість саду.

22 Чого ти перед сонцем, як стіна,

Стоїш собі, немов тебе ще й досі

В тенета не вловила смерть страшна?»

25 Та слово з уст моїх ще не знялося.

Як раптом трапилося щось нове,

Й моє єство до нього потяглося.

28 Знов душі йшли крізь полум’я живе

Назустріч першим, мов дарма тинялись, —

І в видиво я втупивсь миттьове.

31 Я бачив, що квапливо обіймались

Вони, вітальні кажучи слова,

Та навіть на хвилинку не спинялись.

34 Отак на стежці сіра мурашва

Збирається питання вирішати,

Мабуть, про шлях чи про якісь дива.

37 І тіні перед тим, як вирушати,

Прощалися по-дружньому цілком,

Та й ну одна до одної кричати.

40 Нові: «Оце Гоморра і Содом!»

А ті: «В телицю лізе Пасіфая,

Щоб хіть угамувати із биком!»

43 І як ключами журавлина зграя

Від спеки чи льодів летить кудись,

Чи буде це Ріфей, чи суш безкрая,

46 Так тіні в різні боки розійшлись

Із тими ж вигуками та піснями,

Які найкращими для них здались.

49 Ті ж душі, що уже рівнялись з нами,

Прийшли, уважливі й поштиві, знов,

Моїми зацікавившись словами.

52 І я відчув їх потяг до розмов,

Почав: «О духи, вірно ви вчинили,

Що кожен правильну тропу знайшов!

55 Себе мої там члени не лишили:

Старі чи юні, тут усі вони,

Зі мною кров моя, суглоби, жили.

58 Угору йду, щоб зір мій став ясний:

Таке жони з небес веління важне,

Щоб смертне тіло вніс я в світ страшний.

61 Хай сяйво зглянеться на вас звитяжне

І вас у лоно прийме на віки

Любові повне небо всеосяжне!

64 Але скажіть, хто ви, щоб сторінки

Заповнить міг би записом, для чого

Іде за вами натовп гомінкий».

67 Горянин, як до міста голосного

Уперше потрапляє з диких гір,

Так оком водить з подиву німого,

70 Як тіні ці втупляли в мене зір,

Аж поки заспокоїлися знову —

Високе серце скоро знайде мир.

73 «Блажен, хто усього життя основу

Шукає з досвіду в краю гіркім, —

Так дух той мовив, що почав розмову. —

76 Зустрічні душі согрішали тим,

За що в тріумфі з Цезаря глумились,

Ім’ям «цариці» кидались бридким.

79 Із вигуком «Содом!» вони пустились,

І зашарілі зразу щоки їх

В почервонілому вогні відбились.

82 Зате у нас був двостатевим гріх,

Такий, проте, що личить не людині,

А диким пристрастям тварюк ярких.

85 Тому, як зустрічаєм інші тіні,

Плямим себе тією, що була

Твариною у дощаній тварині.

88 Ти наші взнав тепер гріхи й діла,

А хто тут є – розповісти не можу

Й не маю часу – нас тут без числа.

91 Своїм лише ім’ям твій слух стривожу:

Я – Гвідо Гвініцеллі – тут іду,

Бо вдавсь, вмираючи, по ласку Божу».

94 Раділи, на Лікургову біду,

Сини, принісши порятунок нені, —

І я відчув ту ж краску на виду,

97 Коли назвався батько мій – знаменне

Є в нього ще поріддя молоде,

Значніше у поезії за мене.

100 Не кажучи, не чуючи, хто й де,

В думках я йшов край вогняної смуги,

Та не пускало полум’я ніде.

103 Нарешті, зір наситивши, у слуги

До нього щиро зажадав піти, —

Цій щирості не міг не вірить другий.

106 І він мені: «Усе, що мовив ти,

Лишило слід в мені такий яскравий,

Що Леті ані змити, ні звести.

109 Якому ж вияву якої слави

Я вдячний за любов таку, радий,

Що знак її, як бачу, нелукавий?»

112 І я: «В рядках такий ви молодий,

Що поки буде вірш нової мірки.

Їх атрамент сіятиме завжди».

115 «О брате, – мовив він, – поглянь-но зірко, —

І він перед собою показав, —

Ото ковач був рідної