Божественна комедія - Аліг'єрі Данте

118 Як вірші й прозу нею він писав!

Хай йолопи верзуть, що той, з Ліможа,

Був кращий ніби для усіх тих справ, —

121 Їм важить галас, а не правда гожа,

Вони й виходять з нього до пори,

Ума й мистецтва думка їм ворожа.

124 Колись Гвіттоне славився старий

Найпершим із поетів, їх вожатим,

Аж поки правда не взяла гори!

127 Раз жеребом ти значений багатим,

То як потрапиш у чудесний гай,

У ту обитель, де Христос абатом,

130 За мене оченаша прочитай,

Крім слів, що нам були в потребі зроду,

Але давно покладено їм край».

133 І, наче іншим даючи свободу,

Туди ступнув, де душ брела сім’я,

Пірнувши в полум’я, як риба в воду.

136 До вказаного ним наблизивсь я

І мовив, що хотів би, повен миру

Й поваги, привітать його ім’я.

139 І відповідь почав він гречну й щиру:

«Віншує пан мене в тонких словах.

І я одвіт не маю за офіру.

142 Арнаут я, йду з піснею в сльозах

По ватрі учорашніх злих зусиль,

По ватрі сподівань на ліпший шлях.

145 А що ласкавий пан іде на шпиль

У втішливі і файні височіні,

То прошу пана пам’ятать мій біль».

148 І зник в очисного вогню лавині.

ПІСНЯ ДВАДЦЯТЬ СЬОМА

1 Там, звідки перший промінь пада саме

На гору, вкриту кров’ю бога слав,

І Ебро блискотить під Терезами,

4 А Ганг вогнем опівдні запалав, —

Там стало сонце, й день уже спустився,

Як ангел Божий раптом нам засяв.

7 Він на краю, не в полум’ї з’явився

Й «Блаженні серцем чистії» завів,

І голос благовісника полився:

10 «До того, поки пломінь не вкусив

Вас, душі, – йти святим невільно вище:

Пройдіть багаттям, слухаючи спів».

13 Він так сказав, як підійшли ми ближче,

І, чувши те, подібним я зробивсь

До трупа, що несуть на кладовище.

16 Підвівши руки, в жар очима впивсь

І згадував те видиво страшенне,

Коли на спалюваних я дививсь.

19 Мої вожді поглянули на мене,

І вимовив Віргілій: «Сину мій,

Не смерть – лиш муку дасть кільце вогненне.

22 Згадай, згадай… Коли вже в ямі злій

Я зніс тебе на плечах Геріона, —

Чого б не зміг я на горі ясній?

25 Надійна в тебе, певна охорона:

Нехай би сотні літ в огні ти був,

Не стане в тебе й цяточка червона.

28 А хочеш знать, чи я не обманув,

То сміливо зайди в огонь невтомний,

Щоб полумінь твоє вбрання лизнув.

31 Зламай же ти, зламай свій страх незломний

І сміло йди, чого б то я боявсь!»

Та я не рухавсь, хоч і був притомний.

34 Побачив він, що я упертим вдавсь,

Збентежився й промовив: «Бачиш, сину,

До Беатріче мур лиш цей зоставсь».

37 Зачув колись-то про свою єдину

І очі звів, конаючи, Пірам,

Коли пофарбувала кров рослину, —

40 Так подививсь я на вождя, ім’ям

Тим пресвятим повернутий до тями,

Що дороге весь вік моїм ушам.

43 Кивнув він і сказав: «Та що це з нами?

Так і не підем?» Ніжно посміхнувсь,

Немов дитині, звабленій плодами.

46 І перше, ніж зайти в огонь, звернувсь

До Стація, прохавши йти позаду,

Бо з місця той між нами не схитнувсь.

49 Коли за ним ступив я, то розраду

Знайшов би навіть у киплячім склі, —

Такий-бо жар узяв мене в обладу.

52 Мій батько, проганявши страхи злі

Й весь час про Беатріче яснооку

Казавши, мовив: «Он вона, в імлі!..»

55 А голос кличним співом з того боку

Нас вів і вивів просто на місця,

Де знов був хід на крутизну високу.

58 Тут од такого сяйного лиця,

Що відвернувся вбік я: «Приїдіте, —

Почув, – благословеннії отця!..»

61 «Сідає сонце, присмерком сповите,

Вам не спинятись, поспішати слід,

Бо скоро небо тьмою буде вкрите».

64 Угору в скелі сходи йшли на схід,

І тіло в мене, промені собою

Спинявши, слало перед себе слід.

67 Ми встигли трохи лиш пройти ступою,

Як з того, що моя пропала тінь,

Відчули вечір мудреці зі мною.

70 І перед тим, як безліччю сплетінь

Одноманітний морок опустився

І вийшла ніч із безлічі склепінь,

73 На східцях кожен з нас лягти вмостився,

Бо, сходячи так стрімко догори,

Не так зрадів з дороги, як стомився.

76 Мов кози, що скакали до пори,

Стрибавши зі шпиля на шпиль далекий,

Аж поки, ситі, не скінчили гри

79 І не притихли у години спеки,

А біля них з ґирлиґою хлопчак

Уважно доглядає їх безпеки;

82 Чи, мов козар, що, здершись на стрімчак,

Чатує стадо у нічній долині,

Щоб не нагнав його якийсь хижак, —

85 Такі утрьох були ми в тій хвилині —

Я за козу, вони за пастухів —

І звідти й звідси стиснені в щілині.

88 Там тільки клапоть неба нам світив,

На ньому ж більші сяяли зірниці,

Яскравіші, ніж досі я зорив.

91 На них я став замріяно дивиться

Й запав у сон, той сон, що знає все

Ще перед тим, коли воно здійсниться.

94 Мабуть, коли Цітера, що несе

В чаду кохання сяйво без спочинку,

На сході перший промінь свій пасе,

97 Побачив уві сні я юну жінку, —

Вона, вродлива, поставна, струнка,

Співала, рвавши квіти у корзинку:

100 «Коли питаєшся, хто я така

Й чого квітки збираю, знай, – я Лія,

І гарні руки ці плетуть вінка,

103 Бо дзеркало оздобить –