Божественна комедія - Аліг'єрі Данте

І голос вигукнув: «Устань і вслав!»

73 Мов квіт уздрівши ніжний яблуневий,

Що втіху ангелам дає плодом

І празник в небі прикраша вогневий,

76 Іаков з Іоанном і Петром.

Підняті голосом, що мчить в просторі

І має владу і над кріпшим сном,

79 Побачили – немає на Фаворі

Ураз обох – Мойсея та Іллі,

А сам Господь явивсь в новім уборі, —

82 Я теж схопивсь і добрість на чолі

Побожниці уздрів, що таємниче

Вела мене по річці й по землі.

85 Спитав схвильовано: «Де Беатріче?»

Й вона: «Поглянь, під деревом сидить

В новому листі і тебе ось кличе.

88 Поглянь, громада ця навкруг стоїть,

Та ж за небесним звіром шлях прослала,

І співи ніжні линуть у блакить».

91 Не знаю я, чи ще вона мовляла:

Бо перед поглядом була ота,

Що розумові уші затуляла.

94 Сиділа прямо на землі, проста,

Мов силою двоїстого грифона

Прип’ятий повіз стерегла, свята.

97 Була круг неї німф сімох заслона

І факели тримала, мур немов,

Що не боявся Австра й Аквілона.

100 «Походиш трохи серед цих дібров,

А там зі мною будеш вічно в Римі,

Куди Христос як римлянин ввійшов.

103 Для світу ж, де провини незчислимі,

На повіз цей поглянь, а там спиши

Події, що очам постануть зримі», —

106 Так Беатріче. З щирої душі

Я, підкоряючись її наказу,

Спинив свій зір і розум на коші.

109 Небесне полум’я, яке одразу

На землю падає із гущі хмар,

Так не злітало з вишини ні разу,

112 Як птах Юпітерів, що вмить удар

Од верху скрізь завдав по листю й вітах,

Які з’явились, мов нежданий дар,

115 По возу врешті, що стояв на квітах, —

І той хитнувсь, мов буря потягла

Його по хвилях пінявих, сердитих.

118 Я ще побачив, як лиса повзла

До пишної в тріумфі колісниці,

Бридка, худюща, зголодніла й зла.

121 І стала дорікать за вчинки ниці

Владарка їй моя, й якнайскоріш

Пропала ця кощава тінь лисиці.

124 Я ще орла побачив: як, давніш

Злетівши, знову сів на віз жаданий,

Насипав пір’я з себе повний кіш.

127 І наче з серця, що болить од рани,

Із неба голос жалібний розливсь:

«Мій човнику, який вантаж поганий!»

130 А там здалось мені, мов ґрунт розсівсь

Між двох коліс, і я побачив змія,

Який хвостом у повіз знизу в’ївсь,

133 Мов жало з ранки, витяг лиходія

Свого із подення та й зник назад,

Бо вже доволі вдовольнила дія.

136 Недоломки ж, як той живучий сад

Вкривається весь листом, пір’ям вкрились,

Залишеним із добрих, знать, засад.

139 Усі колеса й дишель оперились

За мить таку недовгу, що в устах

За неї віддихи б не повторились.

142 Із дишля троє і по всіх кутах

Повипинались голови з будови

Нечуваної, що спорудив птах.

145 Три мали по два роги, як корови,

А кутові – лише по одному, —

Чи був іще де звір семиголовий?

148 Неначе башта на круту строму,

Повія до повозки пресвятої

Зійшла, бридка у стиді своєму,

151 А поруч дикий велет став у зброї,

Либонь, щоб не хапнули, крадії,

Й щомиті цілувалися обоє.

154 Як раптом на мені вона свої

Нахабні очі жадібно спинила,

Лихий коханець враз шмагнув її,

127 В злобі, яка від ревнощів кипіла,

Страшидло відіпнув і втяг у ліс,

Де гущина з моїх очей вхопила

160 Повію й звіра, що із воза зріс.

ПІСНЯ ТРИДЦЯТЬ ТРЕТЯ

1 «Язиці приїдоша, Боже», – звівся

На три й чотири голоси псалом,

І спів з жіночими сльозами злився.

4 А Беатріче із смутним чолом

Усю пойняв глибокий біль затятий,

Ще більше, ніж Марію під хрестом.

7 Коли ж дівчата скінчили співати,

Вона до них обличчя вогняне

Звернула й почала їм промовляти:

10 «Ви вмалі і не видите мене,

І се глаголю вам я, сестри милі,

І паки вмалі узрите мене».

13 Сімох вперед послала, нам же (в силі

Був я, й мудрець, і жінка, щоб її

Й без слів були накази зрозумілі)

16 Вказала мовчки на сліди свої,

Та кроків з десять лиш пройшла стежину,

Як очі раптом втупила в мої

19 І з виглядом спокійним: «Підійди-но, —

Сказала, – щоб не проминуть промов,

Призначених лише тобі єдино».

22 Коли ж я, як належить, підійшов,

Вона сказала: «Брате, чом сміливо

Мене ти не питаєшся ізнов?»

25 Мов ті, що так занадто шанобливо

Звертаються до старшого, аж їм

Не йде назовні й слово полохливо,

28 Почав я звуком, майже не чутним:

«Відомі, пані, вам мої турботи

І як їх заспокоїти і чим».

31 Вона: «Ти б збувся ляку й соромоти

І так би говорити перестав,

Як той, хто щось белькоче із дрімоти.

34 Дізнайсь: те подення, що змій зламав,

Було й нема. Людці хай знають ниці,

Що Божа мста до їх байдужа страв.

37 Що безліч внуків буде завжди в птиці,

В орла, що, пір’я скинувши в візок,

Зробив страшидло й здобич з колісниці.

40 Бо твердо знаю й добре бачу крок,

Яким іде у небі кожна зірка,

Аби наблизить без завади строк,

43 Коли п’ятсот, і десять, і п’ятірка,

Число від Бога, кралю ту заб’є

Із велетом, що з нею винен гірко.

46 Можливо, що пророцтво це моє,

Як і Феміда, й Сфінкс, навряд чи раду

Подасть, бо теж розгадки не дає,

49 Та дійсність перетвориться в