Божественна комедія - Аліг'єрі Данте
Та за «стопи моя» не перейшли.
85 Як сніг, по скелях та по вітах гаю
Замерзлий на Італії хребтах
З вітрів того, що родить славів, краю,
88 Знов тане і тече в жарких ґрунтах
Безтінних, аж ти згадуєш палання
Вогню, що віск розтоплює в свічках, —
91 Такий я був, без сліз і без зітхання
До того, як крилатих спів почув
Після святого вічних сфер співання.
94 Коли ж я з їхніх голосів збагнув
Їх співчування більш, аніж сказали
Вони б: «Владарко, чим він винен був?» —
97 Крижини, що на серці намерзали,
Сльозами й зойками з грудей моїх
Виходити крізь очі й рота стали.
100 Благим істотам на благання їх,
Не ворухнувшись у коші священнім,
Вона відповіла в словах таких:
103 «Чатуєте в кружінні цілоденнім, —
Ні тьма, ні сон не скриють найпильніш,
Що робить вік у русі нескінченнім.
106 І через те я відповім гучніш,
Щоб той почув, хто плаче на тім боці, —
Що кари міряють гріхами лиш.
109 Не тільки сфери маю я на оці,
Що сім’я перетворюють на плід
У спільному зористому потоці,
112 А й весь той благодатний неба хід,
Який так може пару піднімати,
Що в вишині важкий зникає слід, —
115 Бо цей в новім житті мав дар багатий
Із риски вдачі, хоч яка дрібна, —
Найвищу славу Богу добувати.
118 Але земля тим менш дає зерна,
Як не скропляти потом, мов росою,
Чим краща та родючіша вона.
121 Якийсь-то час впливала я красою
Свого лиця, і зір дівочий мій
Його проводив стежкою прямою.
124 А тільки я поріг лишила свій
До віку другого і відлетіла,
Як цей піддався суєті земній.
127 Коли я духом підвелась із тіла
І виросла в чесноті і красі,
Для нього стала менше люба й мила.
130 Неправим шляхом погляди усі
Він скерував і лиш мари питався,
Що скрізь облуди сіє ті і сі.
133 І в яв, і в снах, яким він віддавався,
Нагадувала я про Вишній суд —
Але він цим не дуже клопотався
136 Й до того впав, що був би марним труд
Великий мій, якби по всій дорозі
Не провела його між грішний люд.
139 Отож я стала в мертвих на порозі
І в того, хто привів його сюди,
Я випросила бути в допомозі.
142 Зазнали б кривди Божі всі суди,
Якби він став тут, Лету перепливши,
Та й ще покуштував її води,
145 Борг покаяння слізьми не сплативши».
ПІСНЯ ТРИДЦЯТЬ ПЕРША
1 «Чом ти мовчиш, на тому боці ставши? —
Знов слів жало націлила грізне,
Уже і так їх лезом ран завдавши,
4 Й нещадно вдарила вона мене: —
Скажи, скажи, визнаннями доповни
Моє обвинувачення страшне».
7 Я був такий бентежний, що гріховний
Не міг мій голос із грудей пройти
До рота, й зоставався я безмовний.
10 Пождала й мовила: «То як же ти?
Відповідай-но, поки Лети хвилі
Не змили болісної тяготи».
13 В збентеженні й страху був ледь я в силі
«Так, правда» видавити з уст смутних,
Не вуху, тільки оку зрозумілі.
16 Як лук, із сил натягнутий усіх,
Рве тятиву, ламається, й важкою
Стає стріла у пошуках своїх, —
19 Так я знемігсь під ношею тяжкою,
Бо ніс у зойках та сльозах одвіт,
І голос зник від смутку й неспокою.
22 Тоді вона: «Коли мій заповіт
Тобі «Любити благо», здавна даний,
Повинен був заповнити твій світ, —
25 Які ж провалля та які кайдани
Перед собою бачив ці роки,
Що забував подальший шлях жаданий?
28 Які приваби та зазив який
Читав ти, на чоло красунь зирнувши,
Що переслідував їх залюбки?»
31 І довго, тяжко в каятті зітхнувши,
Насилу весь свій голос я зібрав,
Заледве тільки рота розімкнувши,
34 І з плачем вимовив: «Щоденних справ
Брехливі радощі звели з дороги,
Як тільки вид ваш із очей пропав».
37 Вона ж:« Хоч ти б весь час мовчав, убогий,
Або вигадував за річчю річ,
Але суддя всю правду знає строгий.
40 Коли ж зізнатись у провинах ввіч,
З обмитим щирими сльозами зором,
То тут точило кружить вістрю встріч.
43 Проте, щоб взяв тебе ще більший сором
З твоїх помилок і на інший раз,
Сирен зачувши, ти лишавсь суворим, —
46 Насіння плачу кинуть – мій наказ,
І слухати: не так чинити мали
Кістки мої, заховані од вас.
49 Такої радості ще не давали
Колись тобі природа й твір митця
Як риси ті, що прахом нині стали.
52 Тоді ж, коли найвища радість ця
З моєю смертю зникла, то навіщо
Було вертать до смертного лиця?
55 І тільки стрельнула брехня найнижча,
Тобі звести слід очі ввись було,
Слідом за мною – я ж бо правда віща.
58 Тягар було не брати на крило
Й не піддаватися ані дівчатку,
Ні іншому чомусь, що б там не йшло.
61 Мисливця вбачить досить пташенятку
Лиш двічі-тричі, і тікає птах
Тенет чи стріл, в яких нема нестатку».
64 Як дітлахи із соромом в очах
Понуряться, коли ти їх картаєш,
І мовчки каються в своїх гріхах,
67 Так я стояв. Вона ж: «Коли страждаєш,
Лиш чуючи, то бороду зведи,
Бо дивлячись – ще більш страждати маєш».
70 Мерщій дуби із ґрунту, мов з води,
Геть вивертає наський вітер зразу
Чи той, що з краю Ярби мчить сюди,
73 Ніж підборіддя зводив я з наказу,
